Unknown

Цим ворогом була Червона Армія. Це її поховав Адольф Гітлер пам’ятного дня 3 жовтня 1941 року.

З того часу минуло 12 місяців. І коли Гітлер зважився знову виступити в стінах берлінського спортивного па­лацу, ніхто з його слухачів не насмілився спитати його, чому «похований» ним 12 місяців тому ворог змушує його оце знову повернутися на трибуну спортивного палацу і в галасливих фразах топити фатальне питання, яке на­висло сьогодні на всіх німецьких устах: «Що далі?»

Він намагався осліпити німців сумнівним блиском успіхів німецької армії за минуле літо і запевняв своїх слухачів, нібито ніхто вже не зможе вибити його військ з позицій, що їх вони зайняли в результаті цьогорічного наступу. Чп ніхто не зможе вибити гітлерівських^ військ з їх позицій — це ще побачимо і побачимо скоро, але щось інше цікавить нас у словах Гітлера. Цього року він уже не «розбиває» Червоної Армії, не «ховає» її. Він навіть не обіцяє дальших перемог. Адольф Гітлер раптом поскромнішав. Він уже тепер, на початку осені, натякає на оборонну, позиційну війну. А де ж його плани остаточного розгрому Червоної Армії в 1942 році? Де

Грозний, де Баку, де Іран, де фронт Архангельськ— Астрахань? Про це зручніше було Гітлерові не згадувати, і він — не згадав ні словом.

Крім кількох солдафонських жартів на англійські те­мп, він не сказав німцям нічого веселого. Навіть згадка про окуповану радянську територію не була позбавлена гіркоти: «Все зруйноване! — скиглив Гітлер.— Зруйновані шляхи, зруйновані тисячі мостів, заводи, шахти». Особливо бентежить і непокоїть Гітлера ставлення до німців на­селення окупованих областей. Він з піною на губах гово­рить про мужніх радянських патріотів. «Більшовизм ще й досі тримає в своїх руках мільйони людей на окупова­ній території».

Констатувавши цей факт, Гітлер навіть намагається знайти причину цієї ненависті радянських людей до оку­пантів, причину їх любові до вільного життя. «Страх перед більшовицькими комісарами»,— белькоче Гітлер. Для цього мракобіса, що свою владу в Німеччині збу­дував па кістках незліченних тисяч замучених гестапо жертв, єдиним виховним аргументом є страх. Цей слово­блуд не може зрозуміти, що в вільній людині є почуття сильніші, ніж страх, що існує священна любов, що існує священна ненависть — найгрізніші вороги Гітлера, які вже сьогодні ділами радянських бійців наближають день великої розплати над фашистськими тиранами.

Яку ж долю готує Гітлер населенню окупованих, ра­дянських земель? Про це він говорить з цинічною одвер- тістю: «Ці простори мусять служити німецькому наро­дові».

Ні, Адольф Гітлер! «Ці простори» не служитимуть ні Гітлерові, ні німецькому народові. На цих просторах Гітлер збере бурю, що її він посіяв червневого світанку 1941 року; бурю, яка втопче його разом з його ордою так глибоко в землю, що й сліду по них у світі не залиши­ться!..

У своїй довжелезній промові Гітлер не знайшов місця па те, щоб принаймні кількома словами сказати німцям, коли ж, нарешті, закінчиться ця клята війна. Він, бачите, цього не знає... Він взагалі не знає, що чекає його та його армію завтра. «Ви не уявляєте собі,— розпинається Гітлер,— що ховається за сухими рядками наших зведень з фронту, який біль, які страждання переживають ні­мецькі солдати!»

Але Гітлер помиляється. Цілий світ уже знає, що са­ме ховається за сухими — і додамо брехливими — рядка­ми німецьких зведень, особливо останнього часу: розгуб­леність і страх, страх перед невідомим майбутнім, коли виснажена, знекровлена гітлерівська армія опиниться між двома вогнями. Нинішні страждання солдатів Гітлера — це ніщо в порівнянні з тим, що чекає їх у той довгождан­ний народами час. Гітлер і сам це відчуває. Він намагає­ться цинічною лайкою відігнати привид свого близького кінця. З висоти своєї трибуни він опльовує Англію й Аме­рику. Він з гримасами кепського клоуна говорить про другий фронт, погрожує винищенням тим німцям, які «са­ботуватимуть зимову допомогу».

«Ми не капітулюємо!» — кричить він, приховуючи за криком свій страх. З несамовитою злобою говорить він про наших бійців. Сама думка про захисників Сталінгра- да у Гітлера викликає білу гарячку.

Та ми розуміємо обурення Гітлера. Радянські бійці не здаються. Вони виривають вінки «слави» гітлерівських генералів, перемелюють гітлерівський полк за полком, дивізію за дивізією. Перемелюють з такою систематич­ністю, що недалеко той час, коли Гітлерові доведеться го­ворити з трибуни спортивного палацу до мерців.

На цей останній гітлерівський парад смерті не доведе­ться довго чекати!..

ЖЕЛТО-БЛАКИТНЫЕ КАИНЫ