Unknown

Павловський, подумавши, відповідає:

— Так, тільки мої зорі... гріють тепліше.

СКАРБИ

«Скарби, закопані в землі, горят голубов полумінев. їк їкий щіслнвий уздрит їх, то треба застромити ніж у землю на тім місці, де стоїт. Та аби було їк далеко, той вогонь буде горіти, аж доки тот прийде, що ніж застро­мив; тогди вогонь загасне, і він скарби забере».

Таке здавен-давна розповідали люди Гуцульщини, йшла про це чутка й по Березові Нижньому. Не раз, се­ред темної ночі, йде, бувало, легінь під Няджинську кру­чу, через буковий, а потім через смерековий ліс. Трохи не до самого світанку водить його дебрями Щезби, серце сти­скає страхом, калічить терниною ноги, аж кров на них об­кипає. Довгі години мацають легеневі очі по чорних че­люстях, роззявленої під стромовиною печери. Та дарем­но. Голубе полум’я не спалахнуло, не* блимнуло в темряві іце ні разу.

Немилосердна була ця земля для березунів. Як світ світом, ніхто не пам’ятав, щоб та крихітка кукурудзи па облазах нагодувала й одягнула село. Левадами ж і поло­нинами володіли дуки.

Нелегка справа була з дуками. Не здолав їх Довбуш, не зруйнував вогонь, що жер на царинках їхнє сіно, не застрахали їх нічиі постріли в вікна. Запанібрата вони бу­ли з коломийським старостою, трохи не «на каравул» ста­вали перед ними жандарми. Низько мусила гнути спину горда березівська біднота перед таким Штефаном Тов- стюком, на півмилі кричати йому «Слава Йсу!». Його ж бо були полонини, його, головним чином, ліси, його мли­ни, на його полі росла найкраща кукурудза. Коли ж за- баглося комусь з голоти втікати від голоду «за велику во­ду», тільки Штефан ладен був позичити сто доларів на дорогу, з річним процентом по двадцять—тридцять дола­рів... А зпали його над Прутом, знали над Чорним Черемо-

піем і над Білим. Знали скрізь, де ненаситна Штсфаиова душа запустила свої липкі щупальця.

І мандрували березуни світ за очі, покидали своє, кра­сивіше, ніж писанка, село, шукаючи в далеких землях «голубого полум’я». Де тільки не шукали вони його! В ру­мунських і чешських лісах, на ланах німецьких юнкерів, в канадських копальнях нікелю, в детройтських автозаво­дах. За песі гроші продавали свої богатирські сили, де­сятками років не бачили своїх дітей і дружин, а коли по­верталися, нарешті, на батьківщину, привозили з собою сивину, жменьку доларів, зашитих під кишенею, і ревма­тизм або сухоти.

Та закінчилась історія старого Березова. Нова його до­ба почалася в ті дні, коли березуни сп’яніли від радості. Як тільки в селі з’явилися перші червоноармійські части­ни, люди вибігали з хат, обіймали бійців, припрошували, трохи не силоміць садовили за стіл, від щирого серця вго­щали. Гриміли день і ніч скрипки і цимбали, здавалося, що в кожній березівській хаті справляли весілля. Схви­льовані водили бійців вулицями і показували:

— Та висока хата посеред села ніби шопою була ко­лись, що валилась додолу. Пани соколнею її називали, ді­тей наших у ній польської віри вчили. А що та шопа ва­лилась додолу, то й пустили її з димом, а потім на нас сказали, нібито ми таке зробили. І дав бефель ¹¹ пан ста- ростий, щоби село за кару дурно матеріал дало, звезло камінь і само поставило нову соколню, але вже на два по­верхи зависоку. Сміялисі пани з нас, посміємосі й ми з них теперки.

Визволена земля вимагала господарів, тож усе, що жи­ло, старе й мале, взялося притьмом за роботу. Зібрали ку­курудзу, картоплю, скосили й поклали в копиці отаву швидко і старанніше, ніж це бувало досі. Кожного місяця в районному зведенні про Березів Нижній чорним по бі­лому стояло, що це село славних, чудесних людей виконує з честю всі свої обов’язки перед державою.

В обох березівських школах діти навчаються вже по- українськи. Протягом короткого часу кількість школярів зросла з 120 до 450. Поза школою залишилось одне тіль­ки хлоп’я, та й то через хворобу. Перестали скорботно зі­тхати безробітні сільські інтелігенти. Де було 3 вчителі, там сьогодні 12. Роботи, захоплюючої роботи в усіх по вуха. Селянська молодь зайнята державними справами. Вчиться керувати державою Гепя Геник *, така собі прос­та дівчина. Її подруга Марійка Косій *, з глухого кута під Кичерою, засідає в сільраді.

Гриць Негрич побував уже па трьох континентах, але щастя ніде не знайшов. Треба було повертатись додому. Довго ходив по своєму гектару землі, щось думав, щось бурмотів під ніс, потім вирішив посадити перед хатою грецькі горіхи. Минув рік, і бачить Гриць: його горіхи пнуться вгору на славу. Тоді посадив їх більше, в гірших місцях, і знов — з таким же успіхом. Не витримав на ра­дощах Негрич і взявся... за виноград. Через деякий час з виноградної лози звисали важкі китиці ягід, що полис- кувалися на сонці великими залотпстпми перлами. Знизу­вали люди плечима: чудний Негрич. Ще горіхи — так, але виноград? У горах?