Unknown

А от Аптось Геник*, секретар сільради, то він не на­зиває Гриця чудним. Проходячи в сонячний день селом, він раз у раз поглядає па Рунок *. І в уяві його «— су­цільний ліс виноградників, що біжать все йгору і вгору, далеко аж до хати Верхових, які живуть собі за 700 мет­рів над рівнем моря.

З своїми думками секретар ознайомив інструктора рай- земвідділу Больбота. Той пішов, подивився і сказав:

—■ Хороша твоя думка, Антосику. В цій горі дійсно закопані скарби.

А втім, не тільки про ці скарби знає інструктор. На південному краю села є глппа — прекрасний матеріал на цеглу. Трохи оддалік земля ховає вапняки, а на Петрятині, під лісом, чорніє в глибоких ямах — всуміш з водою — нафта. Коли кинути зором далі, на південь, на високих верхах зеленіють полонини, гірські луки — чудова паша для тисяч і тисяч племінних овець.

Про свої спостереження інструктор розповідає людям. І сняться березунам їхні безміриі багатства, про які вопи досі анічогісінько не знали: від хати до хати, від серця до серця мандрує тихою ходою хвилююче слово: колгосп.

Слово це знайоме й глитаєві Миколі Арсеничу. Було в нього 60 моргів, а це немалий шмат, з яким треба було тепер конче щось зробити. І Микола вирішив роздати частину землі, за всяку ціну піддобрити голоту. Меткий, рухливий Арсенич скоро виринув у Яблуневі, закрутив­

ся коло молочарства і не доглянули в районі, куди наці­люється вовк в овечій шкурі. Л наслідок? Коли в Березо­ві Нижньому виникла ініціативна група по створенню колгоспу, люди ахнули від дива: на чолі групи опинився глитай Микола Арсеипч. Він же одним з перших написав заяву про вступ до колгоспу. Але подав заяву до артілі лише від свого імені, в дружини ж бо, мовляв, своя думка та й поле своє. На те ж закон навіть є... Точнісінько так само зробив Кубік.

Минув тиждень відколи виникла ініціативна група... Рунок почало зігрівати березневе сонце — минуло повних сім тижнів. І чим ближче ставало до весни, тим меншало розмов у селі про колгосп. Не вірить біднота «колгоспни­кові»-глитаю. А йому також не до колгоспних справ. І ско­ро Арсенич забув навіть, хто є членом групи, хто подав заяву. Нічого йому турбуватися такими дрібницями, тим більше, що не турбуються ними і районні керівники. Ад­же за весь той час Яблунівський райком КП(б)У і паль­цем не поворухнув, щоб ознайомити селян з статутом сільськогосподарської артілі. Та й як же вони могли зро­бити це, коли навіть деякі комуністи з райкому не розумі­ються в колгоспних справах. Приїхала із Львова бригада письменників, заходить до третього секретаря райпарткому:

— Який мінімум заяв необхідний для створення кол­госпу? — запитують письменники.

— Сто! — відповідає самовпевнено секретар, але за­раз же додає трохи тихіше:

— П’ятдесят...

Кабінет першого секретаря Яблунівського райпартко­му — тов. Криші.

— Селяни не знають структури артілі,— каже один з письменників.— Нема у вас у районі хоч би одного екзем­пляра статуту?

Хвилина напруженої мовчанки.

— Та десь повинен бути...— відповідає згодом секре­тар і ніби шукає чогось очима на столі.

Село хоче жити по-новому, по-соціалістичному, воно вимагає справжнього, більшовицького керівництва, яке б допомогло селянам вийти з кола дрібних, одноосібних інте­ресів, одноосібної нужди на широкий шлях заможності і культури. Керівники району повинні позбутися шкідливої безтурботності і допомогти людям швидше взяти скарби, чудово осяяні сонцем Радянської Конституції.

ГОРОД ПРОБУЖДАЮЩИХСЯ

ЛЬВОВ

Кто-то когда-то назвал Львов городом каменных заду­мавшихся львов. Они — львы эти — стоят па страже пе­ред входом в ратушу. Каменные львы оберегают чистоту старинных львовскпх колодцев, они глядят на вас и с гер­ба самого города. Один из них, искалеченный, одинокий и покинутый, белеет на лужайке Высокого Замка, как не­мой свидетель времен и событий, давным-давно свершив­шихся, как немая жалоба па всех тех, кто в продолжение столетий нес солнечному городу только смерть и разру­шение.

Бытует среди жителей Львова легенда о том, что в грозную годину, в час, когда сердце народа переполняет­ся сверх меры гневом и обидой за все переживаемые ос­корбления, каменные львы оживают. Они стряхивают тог­да седину со своих грив, сходят с постамента и бегут по сонным улицам, наполняя их потрясающим ревом. Тогда побледневшие люди просыпаются от сна, зажигают огни и выходят на улицы. В этот час над городом, опережаемая стаей серебристых голубей, парит в голубой высоте неви­димая боевая слава.

2 июня 1902 года она впервые за долгие годы явилась над многострадальным Львовом. В то историческое июнь­ское утро Стрелецкую площадь заполнили тысячи строи­тельных рабочих. Они пришли вместе со своими женами и детьми. Немало дней уже продолжалась забастовка и пе было видно конца голоду и тревожному ожиданию. Вы­ступали ораторы, рабочие нескладно пели песни, впервые принесенные тогда с востока и запада в наш край ветром- буревестпиком классовых боев.