Unknown

Минали тижні, місяці і щораз менше було в житті Герцеля таких картин сімейного щастя. Фрима журила­ся чим далі більше, а коли підприємство, де працював Герцель, збанкротувало і Ієропім перестав вчитися в гім­назії, вона розхворілася пе па жарти.

— Я вмираю...— прошепотіла вона.— Хто вам, нещас­ним, варитиме тепер їжу?

Ієронім почав хлипати, а Герцель твердо сказав:

— Ти не вмреш, Фримо, бо ще не варто вмирати, бо чує моє серце, що буде скоро велика переміна.

— Ой, Герцлику, кобн здорове було твоє серце! Але ти уже не раз був кепським пророком...

Проте на цей раз Герцель був непоганим пророком. Двадцять другого вересня 1939 року він прийшов до пив­ниці, де пе зовсім ще здорова ховалася від бомб його дру­жина, і урочисто сказав:

— Вставай, жінко, і йди за мною!

До пізнього вечора стояли Шехтери на вулиці, і Гер-« цель оком знавця оглядав могутні танки, бронемашини, гармати.

Як тільки газети сповістили, що пошта знову почала працювати, Герцель запакував свої проекти і послав їх до самої Москви. Відповідь прийшла, коли Герцель працював уже в «Хімпромі».

«Ми грунтовно обстежили ваші цікаві, глибоко проду­мані проекти. Повідомляємо вас, що пропоновані вами удосконалення вже раніше застосовані в нашій промисло­вості. Радимо Вам працювати далі, підвищувати водночас вашу кваліфікацію; це дасть вам можливість домогтися великих успіхів на благо нашої соціалістичної Батьків­щини».

Коли цього листа прочитала Фрима, вона коротко ска­зала:

Я хочу, щоб ти був інженером, Герцель. Запишу те­бе до інституту.

І записала Герцеля до інституту. Щодня в полудень вона дає своїм «хлопцям» по здоровенному шматку хліба з маслом і веде їх до школи. Сина ближче, чоловіка тро­хи далі. Правда, Герцель відчуває, що від роботи на під­приємстві і в інституті йому інколи голова ходором хо­дить, але це йому нітрохи не перешкоджає сидіти по но­чах над проектами.

Одної такої ночі він збудив Фриму:

— Ти знаєш, що таке анілінні фарби? — спитав.

— Знаю, Герцель, як знаю і те, що від цього твого питання у мене завтра цілий день голова болітиме.

— Отож ні, не болітиме! Відпині, Фримо, анілінна фарба не шкодитиме більше людському здоров’ю.

Фрима швидко закліпала віями. Вона тепер починала розуміти.

— Винахід, Герцлику? — плеснула в долоні.

— Винахід,-Фримо!..

Цієї ночі Герцель не сидів уже більше над паперами, а вранці він мав довгу розмову з директором «Хімпрому».

— Це ідея! — буркотів потім під носом директор Ра- бей.— Досі від цієї роботи люди кашляли, панімаєш ти, сохнули і, кат знає, що творилося в їх легенях. А тепер, папімаєш ти, зробимо один бункер по проекту Шехтера, потім другий, п’ятий, шостий, сьомий, і повітря, панімаєш ти, буде у нас чисте, як у лісі, й одна людина замість па­кувати за зміну 1 500 торбинок фарби, пакуватиме їх ти­сяч десять чи дванадцять. От, молодець, Шехтер, папі­маєш ти!..

За кілька днів перший бункер був готовий. Прийшла комісія, і почалася проба. Швидко, щораз швидше вики­дав апарат запаковану вже фарбу. Щоб вона не зліплюва- валася на стінках бункера, Герцель придумав залізні кіг­ті. Один рух робітниці і кігті стирають залишки фарби. Не могли надивуватися інженери Шехтеровій зручності, і, зійшовшись після проби в кабінеті директора, вирішили написати про Шехтера до уряду.

— Правильно! — підтвердив палко директор.— Вина­хід має всесоюзне значення. Ай да молодець Шехтер, па­німаєш ти!..

Як не повільно повзуть по пошті листи, але звістка про винахід Герцеля не сьогодні-завтра дійде до Москви і Киє­ва, і там також розумні люди скажуть:

— Ай да молодець Шехтер!

Та Герцель не має тепер часу про це думати. Повече­рявши, він виймає з шафи рулон, розгортає його і весь поринає в свої творчі мислі, які породять незабаром но­вий винахід. Який — про це навіть Фрима не знає. Вона, щоб не перешкодити чоловікові, вдає, що спить, а Ієронім стоїть перед пюпітром і вивчає гами Шрадіка.

— Заграй ще раз гаму ре-мінор! — просить Герцель, який не менше від сина любить музику.— Ця гама дуже мелодійна, і мені при ній так чудово працювати...

БАГРЯНІ ЗОРІ

Розкотистим гомоном покотився по горах гудок ворох- тенського поїзду.

— Нарешті! — пробурмотів з задоволенням стельмах Павловський, якому давно вже не спалося. Він підвівся, збудив дружину Тетяну, а потім став посеред хати і ско­мандував:

— Едуард! Альфред! Казімір! Збігпєв! Ізабела!.. Ауф И!!

Ще не відгули гучні слова батька, як мертвецьки тиха досі хата край села нараз ожила, заворушилася. З-під ковдр почали виплигувати стельмахові діти. Вдягаються ще спросоння мовчки.

Першим, як і належить, виходить з хати найстарший син Едуард, сімнадцятирічний юнак у залізничному каш­кеті, за ним на один рік молодший Альфред, а потім дрі- бота: Казімір, Збігнєв та прекрасна Ізабела, що має де­в’ять років і негаданої краси голосочок. Діти швидкими кроками сходять по скрипучому сніжку до Пруту, а там уже розходяться — Едуард і Альфред на роботу, молод­ші — до школи.