Unknown

Поснідавши, батько Павловський годує кролів, заку­рює люльку, а коли трохи розвиднюється, йде до невелич­кої повітки, що її він називає майстернею. Чого там тіль­ки немає! І радіоапарат конструкції Едуарда, і дпнамома- шина роботи Альфреда. Під одною стіною стоїть декілька пезакінчених коліс до воза, бо батько Павловський не лише стельмах. Він, крім того, колодій, прекрасний бон­дар. Але ось уже скоро рік, як стельмах лише в винятко­вих випадках приймає замовлення на колеса і бочки. Його приваблює тепер інша робота.

¹ Вставайте (нім.).— Ред.

Па столярському верстаті лежить великий сувій черво­ного ситцю, в кутку виблискує скрутень металевих пру­тів. Змірявши уважно, Павловський відтинає кусок сит­цю, потім довго і вдумливо маніпулює над ним ножицями, поки не вирізьбить чогось, що натягує на прути, дасть чу­дову п’ятикутну зорю завбільшки в тринадцятирічного Ка- зіміра або й ще більшу. За день-два майстер любовно ви­кінчить її і понесе, повісить, де треба, високо над вхо­дом; Альфред устаткує всередині багатовольтну лампу, і горітиме вночі більшовицька зоря — світило великого люд­ського щастя — на здоров’я і радощі всієї Гуцулії.

Чимало зірок розвісив уже Павловський вздовж бере­гів буркітливого Пруту. На будинках парткомів, виконко­мів, сільрад, клубів — скрізь рука старого стельмаха з Яремчі запалює променисті багряні вогні.

Павловський гордий за це діло своїх рук, але не мен­ше гордий і за дітей своїх. Особливо любо йому слухати хороше слово про старшого сина — комсомольця Едуарда. Едуард, який ще півтора року тому замітав контору влас­ника керамічної фабрики, тепер черговий по станції Ярем- ча. Ходить собі в червоному кашкетику по перону ярем- чанського вокзалу, подзвонює телефонами і дає накази машиністам.

До речі, при згадуванні того фабриканта стельмах сер­дито спльовує. Якось раз за місяць перед війною покли­кав він до себе старого:

— Хоч ви й поляк, пане Павловський, а мушу вам ска­зати — на біса вам було, діловодові, аж п’ятеро дітей. Грунту у вас стільки, що качка в п’ять хвилин навколо його оббіжить та ще й води напитися встигне, самим у рот нічого взяти, а тут тобі на: висипали п’ятеро, як з мі­ха! Нікому не потрібні вони, ваші діти, ось що я вам ска­жу! А того свого найстаршого напоумте, щоб тихо мені сидів, бо й цих двадцяти злотих у місяць він не вартий!

Старий зблід.

— Мої дітп потрібні. Вони все вміють.

— Знаю, що вони можуть уміти, краще й не каза­ти!..— зареготався пан директор.

Що далі між ними було — невідомо, бо ні фабрикант, ні стельмах не обмовились про це ні словом, але того ж таки ще дня Едуарда звільнили з роботи.

І щиру правду сказав Павловський директорові: його діти все вміють. Едуард, який за Польщі з залізницею не

мав пічого спільного, після тритижневої підготовки здав екзамен на чергового по станції, і тепер він ударник транспорту. Він же невідомо де, коли і як вивчив складне кравецьке ремесло, і немає в сім’ї Павловських пі одного костюму, ні одної шапки, яких не шили б руки чорняво­го Едуарда.

Якщо мова йде про Альфреда, то він і електромеха- нік, і бондар, і стельмах, і керамик. Око тішать розстав­лені на комоді і вікнах олені, слони, мавпи його вироб­ництва.

Любо вам глянути і на квіти, майстерно повирізувані ним з барвистого паперу. Але не до таких витребеньків тепер Альфредові. За тиждепь-за два він до Львова по­їде, поступить на роботу в паровозовагоноремонтний, а там, дивись, за кілька років Альфред Павловський інже­нером буде. Казімір — той столяр і механік. По ночах йому срібні гудзики учня ремісничої школи сняться. Наймо­лодші — Збігнєв та Ізабела — хороші учні, а ще кращі му­зиканти.

Вечір. Діти з батьком майструють, а мати Тетяна ва­рить вечерю. Скрипнули двері, і ввійшов старий друг Пав­ловських — стрілочник Сємаш. Вуси його іскряться інеєм, а через плече висить гармонія.

— Сто лят, сто лят, нєх жиє — жиє нам! — хором ві­тають діти жартуна-стрілочника, відомого тим, що й під час служби не розлучається з гармонією. Йде собі вздовж шляху на нічний обхід, очі його пильно стежать за рей­ками, а руки виводять пісню за піснею. Не одного вже навчив грати Сємаш, кращий баяніст у долині Пруту, особливо тепер, у цей хороший час, коли, здається, й са­ме життя пісень співає.

Тямкими учнями стрілочника були старші стельмахові сини. Тим-то вони як на команду знімають з стіни нові гармонії, сідають разом з гостем у півколо — і попливли по хаті тоскні звуки куяв’яка. Ізабела, взявшись у боки, плавною ходою виходить на середину хати і дзвінким аль­том співає про Яся, що загубив свою власну долю. Рап­том меланхолійний куяв’як обривається, і йому на зміну вдаряє в шибки хвацька козача пісня:

Як знову засурмлять похіднії горни — Провісники грізних атак,—

У нічку тривожну, у ніченьку чорну Коня осідлає козак.

— Гей-гей!..— виводить як дзвіночок Ізабела, відки­нувши назад біляву головку. І ніхто в цю хвилину не по­вірив би, що Прут тече так далеко від Дону.

Гостя проводжає за ворота сам батько Павловський.

— Дивіться, Петре, як роззорілося небо,— каже стрі­лочник.— Кра-со-та!..