З часів неволі. Сосновка-7

МАРШ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Зродилися ми великої години

З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гніт і гнів на ворогів.

І ось ідемо ми у бою життєвому

Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати,

Заплатою нам розкіш боротьби,
Бо краще нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди,

Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З’єднати весь народ великий свій.

Велику Правду для усіх єдину,

Наш гордий клич народові несе:
Батьківщині будь вірний до загину,
Нам Україна вище понад все!

Веде нас в бій борців полеглих слава,

Для нас закон найвищий — це наказ:
Соборна Українськая Держава
Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ!

— Чудова пісня! Оце справді бойовий дух! Ви відчуваєте різницю між Шевченком і цією піснею?

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Він каже іншим: “Повставайте…”

Цей його клич почули покоління XX сторіччя і, пройшовши від Міхновського до Донцова, взяли на себе обов’язок перед ненькою-Україною:

… І ось ідемо ми у бою життєвому
тверді, міцні, незламні мов граніт…

Чуєте: “Ми ідемо”, а не хтось інший — “тверді, міцні, незламні мов граніт”!

Отже, XIX сторіччя устами Шевченка будило українців до боротьби, а XX сторіччя кращими синами й доньками України взялося здійснювати цю боротьбу. Від просвітянства до фанатизму, від побажань до боротьби!

— Пане Левку, ви знаєте, що сказала Леся Українка про Шевченка? Вона сказала, що у нас було багато патріотів, проте один Шевченко пройшов цим шляхом усе життя до самої могили. Хіба це не відданість справі на рівні фанатизму?

— Це краще, ніж Радюки Нечуя-Левицького. І порівняно з іншими патріотами XIX століття Шевченко, звісна річ, і послідовніший, і самовідданіший. Але ви, пане Ігоре, сподіваюсь, не забули, що серед славнозвісних кирило-мефодіївців був і Микола Гулак, який у період слідства справді повівся твердо, як націоналіст, хоч у світлі таких осяйних осіб, як Шевченко, Костомаров, Білозерсь-кий, Куліш, далебі потрапив у тінь і про нього менше писали. Та не забуваймо, що після суду когорта славнозвісних жила в різних місцях не під конвоєм, а Гулака запроторили в Петропавлівську фортецю. А втім, про це досить. Краще розкажіть мені про себе. Галичина, кажуть, дихала націоналізмом, але ж у кожного було (або не було) якесь безпосереднє оточення. Яке у вас було?

— На моє виховання впливали і батько і мати, проте більше вплинула мама, — говорить Кічак. — В дитинстві вона розповідала мені до сну казки та співала стрілецькі пісні.

Спи, мій сину, спи
Злоті мрії сни,
Щастя — море мрій чудове,
Хоч життя тверде
Ще на тебе жде.
Ти про це не знай ніколи,
Ти про щастя сни,
Завжди жди весни,
А вона колись прилине.

І мені було жаль, що я не бачив Січових стрільців, як моя мама, яка проводжала їх на Велику Україну, а один навіть жив на квартирі у нашій хаті. А ще читала мені Шевченкові вірші “Мені однаково”, “Розриту могилу”. Ці дві поезії особливо вражали тоді і тепер вражають.

Ігор Кічак замріявся, погляд його полинув ген, аж у дитинство… Він розповідав про своє життя. Ніби забувши, що поряд є слухач, до речі, — вдячний.