З часів неволі. Сосновка-7

— Я — Василь Кархут з Буковини. Приємно познайомитись. Медицину студіював у Чернівцях і Відні, а практикую найдовше у Московщині, в концтаборах. Що, потрапили в Галичину, надихалися її націоналізму, вирішили рятувати Україну й опинилися за ґратами?

— Пане докторе, не зовсім так. Не Галичина мене зробила націоналістом, а любов до України.

— Цікаво буде побалакати, тим часом виконаймо наш медичний обов’язок. Скажіть, будь ласка, що вас турбує?

— Нічого особливого, якщо не вважати…

— Що, в яйцях щось ворушиться, — перехопив моє речення лікар.

— Так, справді, в яйцях ніби щось повзає чи ворушиться і вони наче спухли.

— Ви не перший, о, далеко не перший, хто так каже.

— Від чого б це? У мене такого ніколи не було.

Лікар обмацуючи, питає:

— Вам при вході до їдальні давали вітамінні драже? Ви їх споживали?

— Споживав.

— Скільки разів і по скільки?

— Чотири рази по два-три драже…

— Іншим старшина давав також по два-три драже?

— До їдальні я завжди ходжу зі своїми друзями. Я дуже не приглядався, але так розумів, що їм також давали по два-три драже.

— Може бути, що ті вітаміни застарілі і тому викликали оцей такий симптом. Якщо це не припиниться упродовж тижня або якщо будуть пухнути, то приходьте сюди до мене, а наразі утримайтеся від тих вітамінів.

— Пане лікарю, а хіба в зоні здоров’ям в’язнів займається ще хтось, окрім лікарів?

— Пане Лук’яненко, ви добре знаєте, що існує установа, яка ретельніше слідкує за здоров’ям в’язнів, аніж медицина, хоча ж і медицина тут емвеесна.

— Нам вітаміни перед їдальнею роздають менти. Хто їм дає ці вітаміни?

— Санчастина. Проте немає жодної гарантії, що їх не приніс чекіст і не дав ментам особисто чи через якусь медсестру. А з іншого боку, і в саму санчастину вітаміни можуть потрапляти від чекістів.

— Вітаміни можуть бути недобрі, бо застарілі, а може бути, що й спеціяльно зготовлені?

— Я вам нічого тут конкретного сказати не можу.

— Гаразд. Хай це буде на потім.

— У мене, пане Лук’яненко, ще одне медичне питання до вас: як ви переносите мороз?

— Легше, ніж спеку.

— Це добре, бо спеки в Мордовії не буває. Добре, мушу прийняти іншого в’язня, того не затримуватиму вас більше. Хотів би побалакати з вами за межами санчастини і не про хворобу та її лікування. Призначте час.

— Пане лікарю, я радий буду нашій зустрічі в найближчі дні.

— Бувайте здорові, — простягнув він мені руку на прощання.

— До побачення, — відповів я і вийшов з кабінету.

За півгодини ми зі Степаном Віруном стояли в черзі за вечерею. Черга починалася надворі і повільно просувалася до дверей їдальні. Час від часу двері відчинялися і група в’язнів з морозного повітря вскакувала до середини і там між рядами столів далі повільно просувалися до вікна, крізь яке кухар подавав миску з маленькою порцією ріденької картопляної ніщимної мнухи. По дорозі до цієї мнухи я коротко переповів Вірунові про знайомство з паном лікарем Кархутом.

— Е… — промовив Вірун, — пан лікар має велику європейську освіту, яку не дістають совітські громадяни. Та й людина він неабияких здібностей: знає німецьку і жидівську мови. Німецьку вивчив у Відні, а де вивчив жидівську? Мабуть, обертався у жидівському колі в Чернівцях. А може, вивчив спеціяльно, щоб до нього зверталися за медичною допомогою й жиди? У всякому разі не знаю іншого з українців, хто б знав жидівську мову. І це знання в таборах дуже йому допомагало, бо ж серед адміністрації нерідко зустрінеш жидів. Вони мали до нього більшу довіру, і це значно полегшувало йому табірне життя.

Трупові трощили череп молотком

Друга зміна закінчувала роботу о першій годині ночі. Заки вмиємося, перечекаєш, коли пропустять через прохідну варту, прийдеш до барака та щось перекусиш, то лягаєш спати біля другої години ночі. О шостій ранку загальна побудка. Я спав вельми чутливо, просинався о шостій і вже не міг заснути. Либонь, упродовж місяця намагався примусити себе після побудки ще спати, але переконався, що нічого не виходить, махнув рукою, перестав мордуватися й вирішив вставати о шостій разом з першою зміною й використовувати час з користю. Отак я й спав по чотири години на добу впродовж тижня. З’явилося багато вільного часу для читання. Пам’ять мав хорошу, і все, що читав чи про що розмовляв з людьми запам’ятовував. Потім вихідний, перезмінка, наступного тижня спав нормально, по вісім годин, надолужуючи недосипання попереднього тижня. В один з таких морозних днів після снідання взяв книжку “Магабхарата”, пішов до школи і сів читати. Коли це заходить Вірун і каже, що в лікарні помер в’язень, і його будуть вивозити сьогодні за зону.

— Ходім, — каже, — подивимося.

— Ходімо! — погодився я.

Ми стали прогулюватися трапом від штабу адміністрації до перепускної варти. Крім нас двох, неподалік ще гурт з чотирьох чоловік і кілька в’язнів поосібно — оце і все. Підійшовши до гурту, питаю:

— Чого так мало в’язнів вийшло сюди на проводи небіжчика?

— Він із білоруських поліцаїв. Був підмітайлом у штабі. Жив без друзів. Того нікому не потрібен.

— Але ж була жива душа.

З них ніхто не відповів, а Вірун каже: