З часів неволі. Сосновка-7

І ось Луцьківа привезли. Трохи вищий за середній зріст, доброї статури, молодий і бадьорий. Я був на роботі, тож у день приїзду Луцьківа не міг прийти до нього. Прийшов наступного дня. Привітався, проте доволі холодно і запропонував вийти з барака, поспілкуватися наодинці.

— Василю, навіщо ти розповів слідчому нашу розмову про зброю? — питаю його.

— Я ж сказав, що ти був проти озброювання нашої організації.

— Але ти розповів, що я вважав за необхідне проникати в армію і проводити роботу серед військових?

Луцьків помовчав.

— Ти чого мовчиш? Навіщо ти навів чекістів на програму? Ти ж її добре заховав у мішок з борошном. Навіщо віддав їм програму?

— Майор Сергадєєв розповів, що ти — американський шпигун. Коли ти служив в Австрії, тоді ти зв’язався з американською розвідкою. У вашому полку був убитий старший лейтенант. Ти був причетний до цього вбивства. І в наступному власне за завданням американської розвідки ти приїхав на Львівщину і організував нас для антирадянської діяльности. А для чого б іще ти з’явився на Львівщині: батьки твої на Чернігівщині, дружина на Хмельниччині? На Львівщині в тебе нікого не було, отже, приїхав за завданням ЦРУ.

— Що тобі ще розповідали про мене? — з неприхованим роздратуванням питаю його.

— Багато разів із подробицями переповідали про твою шпигунську діяльність.

— Ти повірив цьому?

— Повірив.

— І вирішив допомагати чекістам викривати американського шпигуна?

— Не тільки це.

— А що ще?

— Одного разу той високий-високий мент, що часто стояв на коридорі (ти ж його знаєш), веде мене до кабінету слідчого. Вже було недалеко до кабінету, коли в лівій камері когось ріжуть: такий, знаєш, глибокий несамовитий грудний крик і хропіння таке, як буває, коли дорізують кабана. Явно було, що зажимають рота, щоб не виривався крик. Мент мене зупинив, через хвилинку повів далі. Двері камери були ледь прочинені. Я зиркнув туди, а за порогом свіжа калюжа крові. Мент питає: “Хочеш подивитися на свого дружка?” “Ні, — кажу, — не хочу!” “Тоді ходімо”, — каже. І завів мене до кабінету слідчого. Коли я переступив поріг, праворуч і ліворуч від мене виявилися менти. Слідчий підходить до мене впритул і сичить просто в очі: “Ти чув, що ми зробили з твоїм посправником? І з тобою буде це саме! Чуєш, це саме! Завтра о цій же порі! Якщо не допоможеш розкрити шпигуна Лук’яненка і всю вашу зрадницьку групу!”

Ми ж з тобою були за самостійну Україну, але про жодне ЦРУ мови не було, і я не збирався продаватися американцям разом з тобою.

— Ти дурень! І ти почав підписувати протоколи слідчого, не читаючи?

— Так.

— А потім ти дав підписку на співпрацю?

— Левку, я тобі все розповім, але не розповідай людям. Хай вони не знають. А тобі я буду все розповідати.

— Навіть коли б я погодився мовчати, від людей це не сховаєш. Люди розумні й досвідчені. Своєю поведінкою ти сам викриєш себе. Та й я ховати тебе не буду, бо це б означало, що я дію в інтересах КДБ супроти націоналістів. Я на це не піду. Навіщо ти продав свою душу?

— Вони обіцяли мене випустити. Казали, що їм потрібна моя допомога у викритті тебе — шпигуна, лише до суду, а потім мене випустять. Коли мене посадили разом з вами на лаву підсудних, я здивувався, а коли засудили на 10 років, то попросився на розмову з Сергадєєвим і висловив йому своє обурення і здивування. Він мене заспокоїв. “Каже, — не турбуйся, — ти сидіти не будеш. А що присудили до 10 років, то так і треба — це про людське око, бо треба ж, щоб інші шестеро не здогадувалися. I попросили, щоб я посидів з Романом Гурним. Я погодився. А коли слідство у справі Українського національного комітету скінчилося, вони мене не хотіли випускати. Тоді я сказав Сергадєєву, що мене вже пора випускати. Він почав мене просити, щоб я їм ще трохи допоміг у концтаборі. Каже: “Там, у концтаборі в Сосновці навколо Лук’яненка формується активна націоналістична група. Для радянської влади дуже важливо знати її плани, тож прошу тебе допомогти. Ти запевняв КДБ, що ти не проти радянської влади, чи, може, ти тепер уже став на антирадянські позиції?” — питає. “Та ні, — кажу, — я не проти радянської влади”.

— В такому разі, — каже, — ти розумієш наше бажання нейтралізувати антирадянські наміри Лук’яненка. І ніхто краще тебе не зможе слідкувати за його діяльністю.

— Ну а ви ж обіцяли, — кажу йому, — випустити мене після закінчення слідства у справі Гурного?

— Бач, ми надіялися, що Лук’яненко припинить свою антирадянську діяльність у таборах, а він не припиняє. Якби він припинив, ми б тебе випустили. Фактично він тебе держить в ув’язненні. Ти поїдеш у зону і як тільки доб’єшся припинення ним підривної діяльності, так і вийдеш на волю.

— А що вони ще казали?

— Казали, щоб я добре ставився до праці, не порушував режим ув’язнення, займався спортом.

— Сказали слідкувати за мною чи ще за ким?

— За тобою і тим колом людей, що навколо тебе.

— Яке ти собі псевдо взяв?

— Не я взяв. Вони запропонували псевдо Головащук.

— Цікаво, чи не має такого прізвища в зоні?

— Не знаю.

— З ким ти маєш зустрічатися?