З часів неволі. Сосновка-7

— Яка там душа? Уся людина ось тут на поверхні землі, назовні. Ні в небі, ні під землею нічого живого немає, бо там не можна дихати!

Згодом ми помітили, як від табірної лікарні, де лежав небіжчик, двоє в’язнів тягли засніженим трапом повз будинок штабу вузькі довгі сани з нерухомим тілом. Ми підійшли ближче і запитали, як прізвище покійного і подивилися на мертве обличчя. То була незнайома людина. Пішли поруч із саньми. Коло варти сани зупинилися. Вийшов старшина з невеликим молотком на довгій, майже метровій ручці, розмахнувся і ударив щосили молотком небіжчика по черепові. Череп хруснув, мертве тіло ледь здригнулося, прорвалася шкура, із щілини виступила сіра маса й змішалася з коротким сивим волоссям. Великі сніжинки повільно падали на сіру масу і сіре волосся. Вони не розтавали, як у нас на носах і щоках, а поступово перетворювалися в суцільне біле покривало.

На допомогу старшині підійшов ще один наглядач. Вони взяли у в’язнів санки і потягнули їх на той бік варти. Там за вартою була свобода. Тож щоб в’язень не придурився мертвим і на свободі не ожив, йому й проламали череп. Так давно було заведено. Ніхто не протестував. Ніхто, либонь, і не знав, що закон карає за спотворення тіла. А, може, хто й знав, та не надавав цьому людському праву жодного значення.

— Степане, чого ніхто не протестує проти цього варварського пробивання черепів? Навіщо воно, адже смерть зафіксовує лікар і складає про це документ за підписом начальника? Начальниця санчастини — дружина Коломийцева, що вона захоче випустити живого? Смішно! — питаю Вергуна.

— Та всі в’язні до цього звикли. Старі бачили багато гірше, а молоді, вливаючись у середовище старих, байдужість старих сприймають за норму.

— Давай напишемо протест до прокуратури.

— Давай напишемо.

Того ж дня я написав заяву прокуророві Мордовської АРСР, ми з Віруном її підписали й пішли до наших друзів, щоб і вони нас підтримали. Із тих, кого трапилося того дня зустріти, підписали Скляр, Кравчук, Шинкарук та Ільчук. Решта відмовилися. Мотиви відмови були різні. Один каже: “Ви цих азійських варварів хочете виправити заявою? — та їх обухом треба виправляти!” Другий: “Я маю принцип: не писати до москалів нічого і не просити в них нічого. Цього принципу дотримуюсь уже вісім років і зараз не відступлю від нього”. Третій: “До мене скоро приїздить дружина на побачення, то я не хочу, щоб через цей підпис його зірвали”. А один каже: “А я якось на це не звертав уваги. Справді, це ж не по-людському! Заява не допоможе. Заяву адміністрація нікуди не відішле. Вони самі пишуть в’язням відповіді від імені тих установ, куди люди звертаються. І толку жодного не буде. А підписантів занесуть до чорного списку. Коли вже висвітлюватися на тлі мовчазної маси, то слід наступного разу, коли хтось помре, організувати масову акцію: протест, демонстрацію, службу Божу абощо”.

— Дуже слушні пропозиції, — зауважую я.

— Але чому б на перший раз не підписати цю заяву? — править своєї Вірун.

— Я на цей раз утримаюся. Зараз у мене є деякі особисті обставини, які примушують мене утриматися, — відповів.

— Цікаві люди, — звернувся до Віруна. — Вони ідейно на сто відсотків наші. Вони готові знову взятися за зброю, воювати за самостійну Україну, ризикувати життям і померти, а тут у табірному побуті бояться виявляти найменший непослух до табірної влади.

— Ну, та далеко не всі. Он дивись, наприклад, Маменко: він не боїться начальства і сміливо доводить свою правоту начальнику зони Коломитцеву, замполіту Толбузову, заступнику начальника з режиму криворотому майору Агєєву, — пояснює Вірун.

Майор Агєєв воював у Західній Україні проти УПА. Там його поранили в обличчя. Хірурги зробили операцію і врятували життя, але розрив був такий великий, що вся ліва щока так і лишилася перекособочена. Сховати спотвореність нікуди, бо це ж обличчя, і так він і ходив поміж людьми. Кожного ранку, голячи праву щоку й підборіддя, бачив у дзеркалі пошматовану ліву щоку, а відтак і спотвореність всього обличчя. Проклинав той нещасний бій і ненавидів бандерівців та й всіх українців лютою ненавистю. Пильні чекісти помітили цю невгасиму ненависть і спрямували його в політичні концтабори наглядати за правильністю режиму ув’язнення. Який має бути режим, йому щодень нагадувало дзеркало. Коли б його ненависть була як у методичного німця, життя в зоні було б неможливе, а позаяк він москаль, був несистематичний і неорганізований, трохи ледачий і любив випити, то виявляв свою пристрасть наскоками, що й давало в’язням перепочинки.

Жертва легковірности

Ми з Віруном чекали приїзду Василя Луцьківа. Затримка його на кілька місяців у Львівському КДБ була зрозуміла — зламавшись у час попереднього слідства, він пішов на поступки КДБ далі і, очевидячки, дав згоду на співпрацю. І тепер КДБ використовує його в слідчій в’язниці. У розмовах з табірними друзями я припускав ці думки щодо Луцьківа, а Вірун у це твердо вірив. Таке припущення висловлювали у вузькому колі своїх друзів, проте дух підозріння до майбутнього пожильця зони вже сформувався.