— Ну, то що, ти хочеш тут виплакатися переді мною? Півроку тому я тебе попереджував і все докладно пояснював. Ти не послухав, а тепер прийшов до мене.
— Здійми з мене блокаду!
— Блокаду тобі не я влаштував. Блокада утворилася навколо тебе сама, бо ж всі в’язні пройшли чекістський вишкіл і вміють розбиратися в людях. Вони й розпізнали в тобі відступника. А тепер розкажи мені про те, з ким ти сидів у Львівській слідчій в’язниці та про Гурного.
— Дай мені слово, що до нашої наступної зустрічі ти нікому не розкажеш.
— Даю.
— Сидів я з Гурним. Спочатку у нас були добрі взаємини і я слідчому розповідав так, щоб зменшити вину Гурного. Потім ми посварилися і я почав додавати від себе. Менти слідкували і за мною, а не тільки за Гурним. Думаю, що вони знали, що я додаю від себе, проте приймали це із задоволенням. Був я з Гурним кілька місяців і від того часу, коли ми посварилися, наговорив на нього багато. Через те, що я на Гурного добавив, його й присудили до страти. Без моїх доносів вони б не натягнули на нього стільки матеріалів, щоб присудити до страти.
— Ти розумієш, що ти скоїв?
— Розумію. І радий, що Гурному страту замінили на 15 років і він залишився живий.
— Дякую за розповідь. Гадаю, що тобі на душі стане трохи легше. Те, що ти розповів, має величезне значення у справі викриття незаконних методів слідства, що їх застосовують чекісти. Або інакше: викриває брутальні методи, які імперія застосовує у боротьбі проти борців за самостійність України. Я хотів би це використати.
— Як?
— Потім розповім.
— Але ти дав слово, що мовчатимеш про цю розповідь.
— Я дотримаю слова. Ти все ще думаєш, що тебе звільнять і ти не сидітимеш 10 років?
— Так, думаю.
— Гаразд. Почекаємо. Потім відновимо цю розмову. Тим часом подумай над тим, як покаятися публічно перед борцями за волю України.
Луцьків на це не відповів. Ми попрощалися. У мене зринув план пропагандивної акції, яку слід докладніше обдумати.
* * *
Вже давно минуло півтори роки Луцьківого ув’язнення, наближався кінець другого року, а щось не було видно наміру адміністрації звільнити його. Луцьків став помітно хвилюватися. Ходив до Коломийцева і просив звільнити його. Той відповів, що звільнить, щойно прийдуть про це документи Документи не приходили. Менти грубо глузували з нього, мовляв, бачили ми таких артистів, які придурюванням хотіли вистрибнути з зони раніше строку — не вийде, сидітимеш! Кінчився другий рік. Минуло кілька місяців третього року ув’язнення, а його все не випускали. Він гадав, що львівські чекісти були добрі і казали йому правду, а концтабірне начальство приховує документи і само не хоче його випускати. Написав скаргу прокуророві України. Прокурор відповів, що підстав для перегляду справи і зниження строку ув’язнення немає. “Як немає? — обурився. — Майор Сергадєєв і всі вищі офіцери Львівського КДБ від імени радянської влади йому обіцяли, а тепер “нема?!” І він зрозумів, що чекісти його весь час дурили, що в’язні йому казали правду. Отже, не він, а вони праві і, виходить, не вони, а він потрапив у блуд! Це відкриття ошелешило його, мов удар молота. І в голові щось зрушилося. Узяв свою торбу, пішов на перепускну варту і нумо криком вимагати, щоб його випустили. У зоні зрозуміли, що Луцьків втрачає здоровий глузд. Кепкування і знущання припинилися. Жалю не було до стукача, але й ненависть ущухла, як ущухає перед видом душевно хворої людини.
За місяць-два такої дивацької поведінки його поклали до Центральної лікарні в селі Барашеве у 12-й корпус — для божевільних.
Тим часом у мене відновився гастрит шлунка, і за пару місяців направили в терапевтичний корпус для перевірки на рак.
Дванадцятий корпус був огороджений високим парканом, проте хвіртка майже завжди була відчинена, і зайти на подвір’я корпусу не становило жодних труднощів і з дозволу чергового санітара (в’язня) або й без його дозволу можна було зустрічатися з тими, хто не був постійно під замком в одиночній камері.
Я знайшов Луцьківа і знову завів розмову про Львівську слідчу в’язницю. Луцьків згадав, як одного разу підслухав цікаву розмову двох наглядачів. Один наглядач кудись відійшов. Другий повів Луцьківа до туалету, замкнув його, а сам гайнув до камери Луцьківа, всипав до його горнятка з водою порцію хімії і мерщій повернувся до туалетних дверей. Тим часом другий наглядач повернувся звідкілясь, зайшов до камери Луцьківа і теж всипав йому хімії. Коли цей відводив Луцьківа з туалету до камери, помітив, як перший виходив з камери. Замкнувши Луцьківа, й питає першого:
— Ти що, засипав у його кружку?
— Засипав. А що?
— Так тебе ж не було, і я сам взяв засипав.
— От чорт — подвійну порцію дали!
— Хоч би не сталося щось…
— Та нічого з ним не станеться! Спати буде міцніше!
— А звідки знати? Лікар регулює. І хто знає, коли він що дає?
— А ти завів звичку пити чай після туалету перед сном? — запитую я Луцьківа.
— Так.
— А вдома ти пив воду перед сном?
— Ні, не пив.
— І я вдома не пив. А в слідчій тюрмі стукач Білик, що сидів зі мною, якось непомітно прищепив мені цю звичку. Розмову наглядачів про подвійну порцію хімії ти чув добре?