Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

20 квітня 1941 року у Кракові на об’єднаній конференції українських партій був створений тимчасовий (революційний) уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Володимира Гербового призначили міністром. У час базування проводу ОУН в Чехословаччині набув чеського громадянства. У червні 1941 року очолив Український національний комітет у Кракові. У липні 1944 р. заарештований німцями. Період війни і після закінчення жив у Празі. Працював у міністерстві сільського господарства юридичним радником. 1939 року не був у Західній Україні і совітського громадянства не набув. 1947 року чеська комуністична влада заарештувала Гербового і передала Совітському Союзові (фактично його винюхала совітська розвідка і вкрала, а чеська влада легалізувала цю чекістську акцію). Тут його засудили до 25 років концтаборів. Час від часу КДБ вимагало, аби відмовився від чеського громадянства і прийняв совітське. Він не піддавався тискові і залишався іноземним громадянином. У цьому був сенс: з доби Конрада Аденауера Совітський Союз змушений був випустити з концтаборів громадян західних держав. Одних лишень відомих генералів повернулося до Німеччини десятки. Вони розповідали через телебачення і радіо всій Західній Європі про жахливі звірства в совітській пенітенціярній системі. Повернення в Європу із Совітського Союзу західних вояків створило першу потужну антикомуністичну антисовітську хвилю. Ці люди повідомляли й про ув’язнених громадян України, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини тощо. Сателітні уряди не сміли вимагати від уряду Союзу, щоб він відпустив їхніх громадян, проте їхні консульства у Москві вели облік своїх ув’язнених громадян і в цьому була крапля надії на дострокове звільнення.

Ми домовилися про зустріч, і він запитує:

— Можу я називати вас на ім’я?

— Авжеж, авжеж! І називайте мене на “ти” — ви ж мені в батьки годитеся.

— То ж, Левку, ти не поспішав до розмови зі мною?.. Вже більше двох місяців минуло, як ти прибув у зону.

— Пане Горбовий, я не хотів, щоб так виглядало, що я прийшов до вас просто на поклін. Я знаю, що ви є першою особою серед бандерівців зони. Ідейно я належу до вас. Організаційно в минулому до концтабору — ні, а тут, у зоні, потрібно більше часу для формування свідомого ставлення. Ви знаєте, що ідею самостійности у різний час відстоювати доволі по-різному.

— Левку, як ти думаєш, ми — історія чи живий політичний чинник?

— У плані багатовікової боротьби за самостійність України ви — історія, у плані поточних політичних реалій, ви — живий політичний чинник. Прямо на події в Союзі чи Україні ви не впливаєте, але факт вашого сидіння за ідею самостійної України використовує українська політична діяспора в своїй політично-пропагандивній діяльности. Коли б ви не сиділи, еміграція не мала б підстав казати, що Україна бореться за незалежність. Та й керівництво Совітського Союзу, заявляючи на весь світ про ідейну єдність совітських громадян та братерську дружбу радянських народів, знає на основі того, що ви сидите, що воно бреше.

Про те, що десь у Сибіру бандерівці сидять за національно-визвольну боротьбу, невиразні чутки ходять поміж людей і додають людям надії на свободу України.

— Гаразд. Ми до цього повернемося, а тепер скажи, як тобі сидиться?

— Добре. Мене ув’язнення зовсім не гнітить. Те, що живу в бараці постійно з кимось і немає змоги побути одному, для мене не нове: я змужнів у солдатській казармі, а після казарми жив п’ять років у тісному студентському гуртожитку. Сімейного життя і хатнього затишку в мене — мов кіт наплакав. А щодо харчування, то те ж саме: ця в’язенська бурда не набагато гірша за солдатську, а в часи студентські загалом їсти нічого було, я захворів був гастритом і з голоду потрапив до лікарні. Тут їжа регулярна, а це велике діло. На якість не звертаю уваги. Виходячи з їдальні, я переважно не міг би сказати, що їв.

— А як із сім’єю? Як чекісти розуміють твоє ставлення до сім’ї?

— Маю на Чернігівщині батька, матір, двох братів, сестру. На Львівщині лишилася дружина. Усіх їх через мене тероризують. Батьків погрожують вивезти до Сибіру, брата й дружину вигнали з роботи.

У Львові в час попереднього слідства через стукача та й просто самі різними способами докоряли, що я своєю впертістю спричиняю рідним великі муки, що я безсердечний і що коли мені вже себе не шкода, то хоч би пожалів їх.

Я відповідав, що страждання рідним завдаю не я, а вони, бо я нічого не зробив аморального, що засуджувала б моя совість, а вони діють аморально, бо витлумачують право України на вихід із Союзу як відсутність такого права. Це — лицемірство, а лицемірство аморальне, отже, не мені має дорікати совість, а їм. Тому не моєю відмовою від конституційного права треба полегшити долю рідних, а відмовою чекістів від незаконного і аморального переслідування мене і їх.

Після кількох таких розмов вони зрозуміли, що задля ідеї самостійности України я ладен пожертвувати не тільки собою, а й усіма своїми рідними. Зрештою, наш рід — козацький!

— Може, тобі щось потрібно з одягу чи взуття?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Идея истории
Идея истории

Как продукты воображения, работы историка и романиста нисколько не отличаются. В чём они различаются, так это в том, что картина, созданная историком, имеет в виду быть истинной.(Р. Дж. Коллингвуд)Существующая ныне история зародилась почти четыре тысячи лет назад в Западной Азии и Европе. Как это произошло? Каковы стадии формирования того, что мы называем историей? В чем суть исторического познания, чему оно служит? На эти и другие вопросы предлагает свои ответы крупнейший британский философ, историк и археолог Робин Джордж Коллингвуд (1889—1943) в знаменитом исследовании «Идея истории» (The Idea of History).Коллингвуд обосновывает свою философскую позицию тем, что, в отличие от естествознания, описывающего в форме законов природы внешнюю сторону событий, историк всегда имеет дело с человеческим действием, для адекватного понимания которого необходимо понять мысль исторического деятеля, совершившего данное действие. «Исторический процесс сам по себе есть процесс мысли, и он существует лишь в той мере, в какой сознание, участвующее в нём, осознаёт себя его частью». Содержание I—IV-й частей работы посвящено историографии философского осмысления истории. Причём, помимо классических трудов историков и философов прошлого, автор подробно разбирает в IV-й части взгляды на философию истории современных ему мыслителей Англии, Германии, Франции и Италии. В V-й части — «Эпилегомены» — он предлагает собственное исследование проблем исторической науки (роли воображения и доказательства, предмета истории, истории и свободы, применимости понятия прогресса к истории).Согласно концепции Коллингвуда, опиравшегося на идеи Гегеля, истина не открывается сразу и целиком, а вырабатывается постепенно, созревает во времени и развивается, так что противоположность истины и заблуждения становится относительной. Новое воззрение не отбрасывает старое, как негодный хлам, а сохраняет в старом все жизнеспособное, продолжая тем самым его бытие в ином контексте и в изменившихся условиях. То, что отживает и отбрасывается в ходе исторического развития, составляет заблуждение прошлого, а то, что сохраняется в настоящем, образует его (прошлого) истину. Но и сегодняшняя истина подвластна общему закону развития, ей тоже суждено претерпеть в будущем беспощадную ревизию, многое утратить и возродиться в сильно изменённом, чтоб не сказать неузнаваемом, виде. Философия призвана резюмировать ход исторического процесса, систематизировать и объединять ранее обнаружившиеся точки зрения во все более богатую и гармоническую картину мира. Специфика истории по Коллингвуду заключается в парадоксальном слиянии свойств искусства и науки, образующем «нечто третье» — историческое сознание как особую «самодовлеющую, самоопределющуюся и самообосновывающую форму мысли».

Р Дж Коллингвуд , Роберт Джордж Коллингвуд , Робин Джордж Коллингвуд , Ю. А. Асеев

Биографии и Мемуары / История / Философия / Образование и наука / Документальное