Засаднчі міфи ізраїльської політики

^{Джерело: Робер Мерль. "Смерть моє ремесло". Вид. Галлімар, 1952, с. 365–366.}

В кінематографії блискучій і тонкий фільм Алена Рене "Ніч і туман" створює незабутній образ варварства та мучеництва, але все спотворюється і стає неприродним, коли в ньому бездоказово говориться про 8 мільйонів жидів, нібито вбитих в Освенцімі.

Втім, було і скоро буде ще більше книг та кіно- і телефільмів, які перекручують суть злочинів Гітлера. Скільки разів відразу після звільнення, коли ціле покоління могло особисто свідчити і судити, прославлялися подвиги тих, хто найбільш ефективно боровся проти нацистів. Фільм "Битва за важку воду" про вирішальний подвиг Жоліо-Кюрі і його команди, що викрали в Норвегії запас важкої води, що дозволив би Гітлерові першим створити та застосувати атомну бомбу. Фільм "Битва на рейках" показав, як залізничники саботували німецькі перевезення, щоб паралізувати зосередження їхніх військ. А скільки фільмів, таких як "Чи горить Париж?", показали, всупереч перебільшенням вагомості закордонних штабів, що повсталий народ Парижа сам звільнив своє місто, взяв у полон німецького губернатора Фон Хольтиця і примусив капітулювати.

І навпаки, скільки разів нам прокручували "Вихід", "Голокост", "Шоа" та інші кіноромани — щотижня сльозоточиві картинки наводнюють наші екрани, немов "жертовні" страждання непорівнянними із стражданнями всіх інших у їхній героїчній боротьбі.

Фільм "Шоа" Ланцмана протягом 9 годин нав'язує нам — через нескінченні образи кам'яних стін і поїздів із гнітючими шумовими ефектами — начебто свідчення на кшталт розповіді перукаря із Треблінки, що вмістив на площі 16 квадратних метрів 60 жінок і 16 перукарів.

У цього "Шоа-Бізнесу" є щедрі спонсори, насамперед, держава Ізраїль. Менахем Бегін виділив на фільм "Шоа" 850000 доларів як на "проект, що має національне значення".

^{Джерело: Жидівське телеграфне агентство, 20 червня 1986. "Джуїш Джорнал", Нью-Йорк, 27 червня 1986.}

Один з фільмів, що вніс найбільший вклад у маніпуляцію світовою громадською думкою — телефільм "Голокост", який є злочином проти історичної істини. Його основна ідея: подія такого масштабу, як знищення 6 мільйонів жидів, не могла залишитися непомічениою усім німецьким народом. Отже, якщо німці не знали — це через те що вони не хотіли знати, і тому вони винні".

^{Джерело: "ЛІберасьон", 7 березня 1979.}

А от отрутні плоди, які приносять ці "катехізиси ненависті": "Всіх ворожі агентів потрібно вислати з країни. Вже два роки ми просимо дозволу зробити це. Те, що нам потрібно — просте і зрозуміле: дозвіл і достатня кількість кораблів. Обов’язок підтримувати ці кораблі на плаву, на жаль, покладений на паризький муніципалітет".

^{Джерело: Паризький офіційний муніципальний бюлетень, звіт про засідання 27 жовтня 1962 року, с. 637.}

Це не було необміркованим зауваженням, що пан Москович підтвердив на затіяному ним самим процесі за позовом про наклеп: "Я дійсно шкодував, що вороги Франції не знищені… жалую й дотепер!" ("Ле Монд", 17 січня 1963).

Після першої серйозної і тверезої книги, написаної зараз же після звільнення з Бухенвальда "Концентраційний Всесвіт" (Вид. Мінюі, 1946), Давид Руссе показав нам у тонкій літературній формі в "Днях нашої смерті" більшість затасканих шаблонів, які являють собою матрицю літератури про концтабори.

В "Треблінці" Мартіна Грея були використані послуги великого французького письменника для опису табору, куди він жодного разу не ступав ногою. Від фальшивих архівів Міністерства в справах ветеранів, "відкритих" Сержем Кларсфельдом до брехливих апокаліптичних писань Елі Візеля (лауреата Нобелівської премії), що навіть бачив "своїми очима", "гігантські язики полум'я", що піднімалися з рову, куди "кидали маленьких дітей" (це полум'я не засік жоден з американських літаків, що постійно літали над табором). У ритмі крещендо жаху та марення він додає:

"Пізніше я почув від свідка, що кілька місяців потому земля не переставала трястися, і час від часу з неї виривалися гейзери крові" (цього разу йдеться про "свідка" Бабиного Яру).

^{Джерело: Елі Візель. Слова іноземця. Вид. дю Сей, 1982, с. 192, 86.}

Апофеоз белетризованих бестселерів такого роду — "Щоденник Анни Франк". Цей чудесний і зворушливий роман підмінює собою реальність і знову міф маскується під історію.

Англійський історик Девід Ірвінг, виступаючи на процесі Цюнделя в Торонто 25 і 26 квітня 1988 (33.9399–9400), сказав про "Щоденник Анни Франк":