Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Саме в цьому творі Гоголь почасти реалізував ідею Прощального Слова, заявленого в «Заповіті» як «Прощальна повість» (див. «Вибрані місця»), але головним було — відстояти багатостраждальну книгу. З погляду Гоголя, причина провалу книги, її нищівної критики в тому, що автору не повірили, пряме слово письменника не мало тієї необхідної сили авторитетності й переконливості, яка мала б забезпечити довіру до виказаних суджень. Гоголь відчував, що йому бракувало особливої біографії поета-пророка, який має виняткове право на віще слово. «Авторська сповідь» і закликана витворити легенду чи міф письменницької долі Гоголя. Щодо «сюжету» оповіді, то С. Гончаров справедливо зауважує: «Повість авторства розкриває духовну біографію як історію “внутрішнього будування”, як шлях до Христа» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — СПб., 1997. — С. 265). Це і дає право на пророцтво.

Гоголь своє життя ставить у залежність від вищих сил, а власну творчу біографію — від волі Божої: «Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз власної душі? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як дізнавшись краще загальні закони дій людських, а дізнався їх не раніше, як прийшов до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?» Гоголь зовсім не намагається виправдовуватись за попередню книгу, як це вважають коментатори академічного видання творів: «Намагаючись самовиправдатись і згладити важке враження, яке справили “Вибрані місця”, Гоголь, однак, не зміг відмовитись від основних положень своєї книги» (VIII, 803). Гоголь і не намагався виправдовуватись, а тим більше відмовлятись від своїх ідей. Він, навпаки, акцентує пафос сповідальності, закликаний посилити слово «Вибраних місць». Це дає підстави розглядати «Авторську сповідь» як книгу, органічно пов’язану з «Вибраними місцями». Гоголь надавав надзвичайної ваги сповідальному слову, вважаючи сповідь чи не головним об’єктом мистецтва: «Стан душі страдника є вже святиня, і все, що тільки виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що вийшла з такого лона, вище всіх поезій» (XIII, 263). Гоголь повторював: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому всім рівно може бути доступною». Він вважав, що його час актуалізував сповідь: «Приходить час, коли жага сповіді душевної стає сильнішою і сильнішою» (VIII, 429).

Разом з тим жанр свого твору письменник визначає як повість. У статті «Навчальна книга словесності для руського юнацтва» Гоголь так пояснює зміст жанру: «Повість вибирає своїм предметом випадки, які дійсно трапились чи могли трапитись з будь-якою людиною — випадок чимось примітний у психологічному сенсі, іноді зовсім без бажання сказати повчання, а лише зупинити увагу мислячої або спостережливої людини» (VIII, 489). Звертають на себе увагу дві речі: Гоголь наголошує на реальності описуваного, а друге — зображуване має виразно психологічний зміст, що надає достовірності оповіді. Обидві ці риси втілені в «Авторській сповіді».

Цей твір Гоголя — не сповідь в традиційному християнському сенсі, а «повість авторства», чи «повість письменництва». І в цьому смислі це художній твір, який є одночасно прощальним словом (чи прощальною повістю) і авторською легендою чи міфом його життя, закликаним переконати читачів у правдивості комплексу ідей, що були викладені у «Вибраних місцях», і найголовніше — витворити апостольський образ письменника-пророка.

Українською перекладено вперше.

У перекладі, як і в оригіналі, у кутові дужки взято недописані автором слова.

Розмисли про божественну Літургію

Перше документоване свідчення роздумів Гоголя про значення і роль літургії в духовному житті людини належить до початку 1840-х років. У листі до матері від 1 жовтня 1842 р. він писав: «Якщо ви відчуєте, що слово ваше знайшло доступ до серця душі страдницької, тоді йдіть з ним прямо в церкву і вислухайте Божественну Літургію. Немов прохолодний ліс серед знесилюючих степів, тоді прийме його молитва під покров свій. І той, хто зумів все в житті перетерпіти за нас, той озброїть твердістю і силою його душу, об яку розлетяться земні нещастя». Правда, інтерес до Божественної літургії виявився у Гоголя ще в роки навчання в Гімназії вищих наук (див.: Виноградов И.А. Гоголь — художник и мыслитель: христианские основы миросозерцания. — М., 2000. — С. 376‒382). В.І. Любич-Романович згадує, як Гоголь ставився до церковної служби: «… молитви слухав уважно, іноді навіть повторював їх наспівуючи, ніби служив сам собі окрему літургію» (Гоголь в Нежинском лицее: Из воспоминаний В.И. Любич-Романовича // Гимназия высших наук и лицей князя Безбородко. — 2-е изд., испр. и доп. — СПб., 1881. — С. 554).