Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Реакція Гоголя на ці звинувачення була смиренно стриманою. Він висловив жаль з приводу відгуку В. Бєлінського в «Современнике», зауваживши лишень, що його опонент неуважно прочитав книгу. Але коли Гоголь прочитав лист із Зальцбруна із процитованими звинуваченнями, то сів писати лист-відповідь (червень-липень 1847 р.), якого так і не відправив. У ньому письменник зізнається, що книга видана була у «квапливій поспішливості», але це чесна книга, і він відкидає докори в запобіганні перед владою — царем, урядом, духовенством. Гоголь звинувачує різкого критика своєї книги у відсутності справжньої освіти, легковажності суджень. З погляду письменника, критик вдається до «хлоп’ячих висловів». А необхідно «пригадати чоловікові, <що> він не матеріальна скотина, <але ви>сокий громадянин: високого небесного громадянства». 10 серпня 1847 р. Гоголь написав ще одного листа, відправленого з Остенде, в якому ладен погодитись, що Бєлінський мав деяку рацію: «Бог зна, можливо, і у ваших словах є частина правди».

Гоголь схильний визнати, що і його знання про сучасний світ, як і його критиків, далекі від повноти. У листі до П. Анненкова у ті ж дні він зізнався, що лист В. Бєлінського засмутив душу «не стільки лайливими словами, націленими особисто на мене, скільки почуттям злостивості взагалі». І причина знову — нинішній час, коли «перебирає міру — тепер всіх, хто лише має серце не черстве до справ світу, якийсь характер і якесь переконання», (XIII, 362). Гоголь зізнається смиренно, що і сам він «перебирав міру більше, ніж хто інший». В «Авторській сповіді» скаже, що і «сам починав невільно заражатись цією нетерплячістю стверджувати і висновувати, що є загальною пошестю нинішнього часу». Про власну квапливість, але як свідому акцію, говорить Гоголь в листі до С. Шевирьова: «Щоб побачили нарешті читачі й шанувальники мої (на жаль, і самі друзі), що не слід квапити мене до друку, коли я сам відчуваю, що не набрався сили висловлюватись ясно і просто…» (XIII, 250).

Навіть С.Т. Аксаков, який високо цінував творчість письменника, не приховував свого розчарування: «Найкраще, що можна сказати про неї — назвати Гоголя божевільним» (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — С. 164).

Книга мала і своїх прихильників. Першими серед них були В. Жуковський і П. Плетньов, який вважав, що нова книга Гоголя — це «початок власне російської літератури». Високо оцінив «Вибрані місця» П. Вяземський, зазначивши: «Як не оцінюй цю книгу, з якої точки зору не дивись на неї, а все прийдеш до того висновку, що книга певною мірою чудова, вона подія літературна і психологічна» (Вяземский П. Эстетика и литературная критика. — М., 1984. — С. 173). На думку П. Чаадаєва, Гоголь «перестав нас звеселяти і, з почуттям скорботи й переконання, сповідається перед нами і старається, в міру сил, сказати нам добре і повчальне слово» (Чаадаев П.Я. Полное собрание сочинений и избранные письма: В 2 т. — М., 1991. — Т. 2. — С. 203).

Важливо при цьому підкреслити, що розкритикована на всі лади книга по-іншому була сприйнята українськими літераторами. Т. Шевченко в листі до В.М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. писав: «Мене захоплює ваша нинішня думка — і про Гоголя, і про його безсмертне творіння! Я у захваті, що ви збагнули істинно християнську мету його! так!.. Перед Гоголем треба благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! <…> Гоголь — істинний відатель серця людського! Наймудріший філософ! і найбільш піднесений поет повинен благоговіти перед ним як перед чоловіколюбцем! Я ніколи це перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитись особисто з Гоголем. Особисте знайомство з подібною людиною годі й оцінити, в особистому знайомстві випадком іноді відкриваються такі красоти серця, що не в силах ніяке перо зобразити!» (Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 54).

Це ж стосується і першого біографа письменника — Пантелеймона Куліша, чиє ставлення до Гоголя В. Вересаєв визначив як «благоговійно похвальне» (Вересаев В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. — Харьков, 1990. — С. 658).

Досить цікавою була думка священнослужителів. Духовний цензор, протоієрей Тимофій Нікольський не мав сумніву: «Не може бути надруковано, тому що розуміння Церкви Руської і духовенства конфузні» (Неопубликованные страницы «Выбранных мест из переписки с друзьями» Н.В. Гоголя / Текст к изд. подгот. Ю. Балакшина, С. Шведова; вступ, ст. Ю. Балакшиной // Вопросы литературы. — 2005. — № 6. — С. 205).

Це при тому, що Гоголь був упевнений, що жодних перешкод з боку церкви не буде, про що він писав П. Плетньову: «Якщо дійде справа до духовної цензури, то цього не бійся… В словах моїх про Церкву говориться те саме, що Церква наша сама про себе говорить і з чим кожна із наших духовних осіб згідна до єдиного» (від 16 жовтня 1846 р.).