Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Іншим важливим чинником жанрово-стильової організації твору стало сповідально-ліричне начало, обумовлене, як вважав В.В. Гіппіус, поєднанням елементів сповіді й проповіді (див.: Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — М., 1966. — С. 182). Відомо, що Гоголь високо оцінював сповідь та її художній потенціал. У листі до М. Язикова він писав: «Стан душі страждаючого є вже святинею, і все, що виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що виникла із такого лона, вища всякої поезії» (XIII, 263). В іншому місці він зазначає: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому і всім рівно може бути доступною» (VIII, 429).

Друга стильова складова книги — проповідницький пафос. Гоголь розумів, що він звертається до прямого, публіцистичного слова, дієвість, авторитетність якого має бути посилена засобами його своєрідної сакралізації. Так, він заявляє про своє особливе право на передсмертне слово, як «чоловік, що лежить на смертному ложі» (VIII, 221), вводить євангельські словесні формули, зумисне виділяючи їх графічно, і у такий спосіб витворює своєрідний інтертекст, в якому сконцентровані стрижневі питання його життя і творчості (див.: Михед П. Пізній Гоголь і бароко: українсько-російський контекст. — Ніжин, 2002. — С. 165‒177).

П. Плетньов схильний був думати, що нова книга Гоголя — «є початком власне російської літератури. Все, що було до цих пір, …уявляється учнівськими пробами з тем, вибраних з хрестоматії» (лист до Гоголя від 13 січня 1847 р.). Задумана як апробація ідей, що мали організувати художній простір наступних частин «Мертвих душ», книга прибрала самостійний художній вимір. Коли В. Зеньковський говорить про Гоголя як «пророка православної культури», він має на увазі його устремління «возз’єднати з Церквою всі форми культурної творчості; цією ідеєю він жив, нею надихався» (Зеньковский В. Гоголь. — М., 1997. — С. 220). Все це і повинно було слугувати ідеї Преображення життя — ідеї, яка заволоділа європейською свідомістю на рубежі XVIII—XIX ст. і стала потужним рушієм життєтворчості людства наступних двох віків.

Гоголівські творчі пошуки знаходяться в руслі месіансько-есхатологічного мистецтва, закликаного відіграти важливу роль у великому Преображенні. К. Мочульський писав з цього приводу: «В моральній області Гоголь був геніально обдарований; йому судилось круто повернути всю російську літературу від естетики до релігії, зрушити її з шляху Пушкіна на шлях Достоєвського… Сила Гоголя така велика, що йому вдалось зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашої словесності в епізод, до якого повернення немає і бути не може» (Мочульский К.В. Духовный путь Гоголя // Гоголь. Соловьев. Достоевский. — М., 1995. — С. 37).

На цьому шляху Гоголь не був одиноким. У завданні актуалізувати релігійне начало, зробити його основою дієвого мистецтва, націленого на вирішення кінцевих питань існування людства, Гоголя підтримував його товариш, відомий художник О. Іванов, автор знаменитого полотна «Явлення Христа народу». Гоголь був не тільки посвячений в задум живописця, був не тільки порадником (О. Іванов називав його теоретичною людиною), а й став одним із прототипів чи, точніше, персонажем великого полотна Іванова у ролі «найближчого до Христа» (таким є його місце в композиції картини, вибране, ймовірно, не без бажання самого Гоголя). Зрозуміло, що у творенні‘тієї апостольської іпостасі саморепрезентації, якою переймався Гоголь, важлива роль належала іконографії.

Більше того, Гоголь пов’язував епізод презентації цієї картини з планом явлення себе як апостола. Є підстави думати, що Гоголь готував цілий сценарій появи книги, згідно з яким він примірював образ апостола оновленого християнства, задум якого виношував протягом життя. В цей уявний сценарій Гоголя входила й подорож до Гроба Господнього в Єрусалим, про що він писав у передмові до «Вибраних місць» (про це детальніше див.: Михед П.В. «Найближчий до Христа»: (Про функцію іконографії в новій естетиці Гоголя) // Київська старовина. — 1997. — № 5. — С. 178‒183). Він мав намір видати «Вибрані місця» одночасно з презентацією картини О. Іванова «Явлення Христа народу» у Петербурзі.

Про своє невдале апостольство Гоголь згадує лише один раз — в «Авторській сповіді» він із жалем зізнавався: «Якби не заповіт, котрий я вмістив доволі необережно, в якому натякав про повчання, котре зобов’язаний дати кожен автор поетичними творіннями своїми, нікому б і на думку не спало мені приписувати це апостольство, незважаючи навіть на рішучий склад і певну ліричну урочистість мовлення» (VIII, 465).

* * *