1795

Дорогою Еліас зриває квітку, що проклюнулася між камінням бруківки. Прикрашає нею волосся дівчини, у тьмяному світлі закинутої пивниці пелюстки швидко втрачають жовтий блиск. Якийсь час Еліас просто сидить і милується нею. Після миття дівчина має кращий вигляд. Вона все ще занадто щупла, проте шкіра її сяє і волосся красиво причесане. А от із головою біда. Дівчина не розмовляє і все більше замикається в собі. Уві сні рухається більше, ніж наяву, нервово сіпається, а коли міцно засинає, щось нерозбірливо белькоче. Еліас намагається вловити кожне слово, щоби знайти хоч якусь зачіпку.

Еліас уперше побачив її, коли та привела двох своїх дітей — хлопчика і дівчинку — до сиротинця. Дівчина була єдиною, хто поводився з ним, як із людиною. Еліас поділився з ними хлібом, а вони з ним — чорницями. Тепер дітей вже нема. А може, вони і вижили би, якби Еліас не налякав їхню матір правдою про притулок? Та ні, совість хлопця чиста. Так чи сяк, а діти загинули би, лише їхні страждання тривали би довше.

Дівчина, мабуть, довго просиділа коло згарища, а коли вітер розвіяв попіл над затокою і містом, пішла за ним. Аж на четвертий день після пожежі Еліас наважився перетнути міст над озером Клара. Як і у випадку з будь-якою іншою здобиччю, попіл сиротинця розгрібали за вуличною ієрархією: спершу дорослі безхатьки, потім старші діти, а в кінці такі, як Еліас, наївно сподіваючись, що доля чи хитрість подарує їм щось із того, що пропустили поперед­ники. І недарма: щойно Еліас зійшов із мосту, як одразу уздрів її на кам’янистому березі. Самотня дівчина сиділа незворушно, боса і закіптюжена, мов не від світу цього. Еліас ніжно взяв її за руку, і вони пішли.

3.

Еліас біжить крізь мжичку, міцно стискаючи перед собою мішок. Щойно переступивши поріг своєї захланної пивниці, ховає його за спиною.

— Поглянь, що я для тебе маю!

Дівчина не реагує, лежить на підлозі калачиком, мов немовля, тільки без пальця в роті. Еліас звик домислювати за неї відповіді і вести уявні діалоги. Із тріумфальною усмішкою він витягає з мішка подарунок — сукню. Щоправда, темрява пивниці приглушує шляхетний блиск тканини.

— А кольори які, подивись! Біле із синім, у міру яскраво, щоби не розлютити «сосисок». Ця сукня висіла на шнурку високо над подвір’ям біля кварталу Помони. Я ледве її дістав звідти, один необачний крок — і зламав би карк.

Еліас підповзає до дівчини, відгортає волосся з її обличчя і шепоче на вухо:

— Увечері підемо до театру. Там танцюватиме моя мати! Нарешті ти її побачиш.

Тіло дівчини важке, але навдивовижу слухняне. Якщо трохи підштовхнути і щипнути, воно виконує все, що потрібно, хай і повільно, ніби у воді. Еліасу вдається підвести її, підтримуючи за плечі. Пересвідчившись, що дівчина тримається на ногах, хлопець натягує на неї сукню і поправляє на плечах бретелі. Тоді робить крок назад і прискіпливо її оглядає.

— Знаю, трохи завелика. Але я все виправлю, тільки трошки зачекай. У мішку ще дещо є…

Еліас дістає подушечку з голками та шпильками і заходиться підбирати і заколювати зайву тканину. Лиш один раз робить необережний рух і проколює їй шкіру, однак дів­чині хоч би що. Хлопець невміло вовтузиться із ­сукнею, хоча не раз спостерігав, як Платен підганяє одяг на Кларі та інших дівчатах. Нарешті сукня, у якій спочатку помістилося би двоє, щільно облягає фігуру дівчини.

Еліас доклав чимало зусиль, аби хоч трохи її відгодувати, тож зараз тішиться, милуючись плодами своєї праці. Колись пласкі груди трохи округлилися, знову з’явився перехід від талії до стегон. Без нижньої спідниці розправити тканину не вдасться, проте Еліас знає, що мода почала мінятися. Відтепер тендітні панянки-аристократки надають перевагу простим тканинам і формам, а не пишним бальним сукням із паньє[32]. Вони підшивають лише нижній край, а решту сукні залишають вільною.

Нарешті все готово, Еліас роглядає дівчину з усіх боків, робить крок назад і схвально киває.

— Нам пора. Вистава ще не скоро, але попереду далека дорога, а ходиш ти повільно.

Дівчину можна вивести надвір лише сходами, тож Еліас змушений перевернути стіл, котрим підперті двері. Здіймається гуркіт, хлопець уважно дослухається, чи не вийшов хто із сусідів. Тоді опускає клямку і, притримуючи двері, виводить дівчину за руку. Дощ ущух, пообіднє світло сіється крізь поріділі хмари. Еліас із гіркотою усвідомлює, що результат його швацьких зусиль мав кращий вигляд у тьмяному світлі. Та часу щось виправляти вже немає, до того ж скоро вечір. Еліас знаходить свіжу калюжу з чистою водою і миє в ній руки, обличчя і волосся. Дівчина смиренно стоїть поруч і чекає, куди ж її поведуть далі.