1795

— Ти надто молода, щоби пам’ятати цю подію, я й сама тоді ще залишалася майже незайманою. То було влітку шістдесят восьмого чи шістдесят дев’ятого. У королівському палаці, у залах Військової колегії мали відправити бал. Улаштовувачем свята був Гасенкампф, хтивий чолов’яга, який добився руки баронеси Врангель. Попри одружений статус лібертени все ще вважали Гасенкампфа своїм монархом, та і при дворі його цінували за зухвалий гумор. Гасенкампф хотів улаштувати карнавал, якому не було би рівних, ще й не де-небудь, а у самісінькому королівському палаці. Найкращій сутенерці міста мадемуазель Торстенссон було доручено постачання найдобірніших повій. Вона зібрала усіх найкрасивіших, найвміліших і найвідоміших, серед яких були Асунандер, Перлинка, Ягнятко, Аттенде, Спаас. Такого сузір’я публічних дам Стокгольм ще ніколи не бачив. Сама бальна зала була невеликою, але поруч у коридорі розташовувалися більше десятка чиновницьких кабінетів, котрі спеціально для того вечора облаштували кушетками та матрацами. Кабінетами користувалися по черзі, і що більше розгорявся бал, то частіше і частіше. Після півночі я на власні очі бачила, як Шельстрем танцювала менует у самому корсеті і як її перекидали з рук до рук. Дівчині було тоді двадцять з лишком років, гарна, хоч зараз картину малюй. Ще за декілька годин під тьмяним світлом вигорілих свічок лежали просто гори сплетених тіл — усі кохалися з усіма. Потім, звісно ж, вибухнув скандал, газети цілими тижнями тільки про це й писали. На честь тієї ночі поети писали вірші, хтось прославляв героїв балу, хтось кепкував із чиїхось невдач, хтось оспівував кохання, а ще хтось обстоював потоптану мораль. У кінцевому рахунку покарали лише одного охоронця — його звільнили.

Маленька Платен повільно наближається до вікна, занурившись у спогади. Еліас завмирає: один випадковий погляд униз — і його викрито. Однак мадам рвучко розвертає­ться і розводить руки для посилення драматичного ефекту.

— Це було майже тридцять років тому. І ось знову настала пора. Байдуже, що Військова колегія переїхала, а в палаці оселилася вдова короля — вона майже все літо проводить в Ульріксдалі. На одну ніч північний флігель палацу стане нашим!

Спочатку Клара мовчить, вочевидь, сумнівається.

— Хіба в охорони палацу така погана пам’ять?

— У тому і справа, що цього разу благословення дав сам принц Фредрік Адольф. Він і так у немилості, тож хоче всім утерти носа, а особливо тому курдуплю Ройтергольму та його придворним мужам. Задум належить принцу, і подейкують, що його високість теж відвідає бал, звісно ж, інкоґніто. Гадаю, ти запросто його впізнаєш після того, як нещодавно бачила зблизька. Моя нетерпляча мармолядко, ось він — твій довгоочікуваний шанс. Якщо подаруєш принцу незабутню ніч, яку він захоче повторити, то вважай, що щастя твоє — на віки вічні!

— Коли?

— На останньому тижні серпня, у четвер. Звернися до Ельси, щоб обговорити маскарадний костюм.

Еліас чує, як риплять двері. Тим часом Маленька Платен крокує покоєм. Поки вона там, хлопець боїться навіть поворухнутися. Його знову розморює, очі злипаються, а піднесений настрій від щойно почутого поступово згасає. Коли ж Еліас знову прокидається, йому здається, що сон усе ще триває — із покою долинає та сама розмова. Але ні — тіні стали довшими, починає сутеніти.

Еліас заглядає за край вікна й бачить, що Платен розмовляє із зовсім незнайомою юною дівчиною із зухвалим виразом обличчя. Проте слова наглядачки все ті ж:

— …Вважай, що щастя твоє — на віки вічні!

6.

Еліас опускає й піднімає руків’я, і з пащі лева починає литися вода — спершу тоненькою цівкою, а далі бурхливим каскадом.

Виснажлива літня спека досягла апогею. Після нетривалого вагання Еліас підставляє голову під струмінь води і все його попечене сонцем єство радіє. Коли стає несила терпіти, відходить на крок назад й обтрушується, а тоді набирає воду жменями і спрагло п’є. Якась жінка позаду нього лається, не схвалюючи таке розтринькування води. Слідом вступає цілий хор однодумців, котрі вважають, що бродягам не місце у загальній черзі за водою, адже порядним городянам вона потрібна для більш важливих цілей. Еліас закидає голову назад і підставляє обличчя сонцю, яке у цю коротку мить не пече, а лише пестить мокру ­шкіру.

Коли ж він переводить погляд із неба до землі, йому спершу здається, що він марить, бо перед очима все ще крутиться сонячний диск. На кам’яній оправі криниці висить оголошення і, роздивившись його зблизька, Еліас розуміє, що це таки не марення: на папері зображена дівчина. Декілька вправних штрихів безпомилково передають вродливі риси її обличчя, високі вилиці, гладеньке чоло й порожні очі. Поруч із нею хлопчак — нижчий зростом, із кирпатим носом і скуйовдженим волоссям.