Читаем 1795 полностью

Еліас дожидається вечора, коли господарів немає вдома, а розморена слив’янкою гувернантка все частіше позіхає.

Крізь проріз у сходовій клітці сусіднього будинку Еліас потрапляє на дах. Він навмисно вимастився сажею, щоби стати схожим на сажотруса, і всюди залишає чорні сліди. Ненадійна черепиця порипує під вагою його тіла і мало не сиплеться додолу. Хлопець обережно лізе до того місця, де дах з’єднується із сусідньою стіною, аж поки опиняється на розі будинку. Якусь мить перелякано дивиться униз і мало не блює зі страху — від цього місця лише крок від смерті. Еліас замружується і міцно обхоплює теплий камінь, лише б не чути заманливого шепоту прірви.

Тепер треба завернути за ріг, зачепитися за край віконного прорізу й поставити одну ногу на підвіконня. Еліас відчуває, як під шкірою долоні дріботить пульс. Камінні крихти всотують піт із неї, і з другої спроби хлопцеві вдає­ться надійно схопитися. Тепер справа за ногою. Він ніяк не наважується, але шлях назад не менш небезпечний, ніж крок уперед. Еліас робить вибір — і на якусь мить зависає на самому краю, щосили втискаючись у стіну.

Зненацька, як грім серед ясного неба, він відчуває нестримний позив унизу — йому за будь-яку ціну треба ви­порожнити міхур. Змінити позу неможна, доводиться люра­ти просто вниз, відвівши одну ногу вбік. Благословен­не полегшення в рази перебільшує попередній дискомфорт, й Еліас задоволено констатує, що під другою ногою сухо. Тоді пробує вибити віконне скло ліктем, але воно виявляється міцнішим, ніж він очікував.

Хлопця знову охоплює жах, бо кожна наступна марна спроба підштовхує його тіло ближче до прірви. Врешті-решт скло здається і тріскає, Еліас обережно витягує гос­трі скалки, щоби запхати руку всередину і відкинути гачок, що ним заперта стулка.

У кімнаті в нього починають страшенно труситися ноги. Тому він сідає навпочіпки, схрещує на грудях руки і починає мугикати під ніс улюблену пісеньку, але не всю, а лише ті слова, що заспокоюють, пропускаючи ті, що лякають:

— «Там за полем, за житами потічок прозорий в’єть­ся, стоїть хлопча під вербами і вродою милується…»

Життя навчило Еліаса, що почуття впливають на тіло не менше, ніж на розум, а найкращий цілитель — час. Йому поступово відлягає, він прислухається до тиші в помешканні, прочиняє двері з комори, виходить до коридору і намагається зорієнтуватися.

Еліасу стає в пригоді те, що він так ретельно вивчив будинок іззовні — він із першої спроби знаходить правильні двері — до гардеробної дівчини, що поруч зі спальнею, де зазвичай раніше за інші кімнати гасне світло. Хоча в сутінках усі кольори однакові, Еліас майже відразу знаходить серед численного вбрання блакитну сукню. Знімає одежину з вішака й нишпорить по шафах і скринях, шукаю­чи, у що би її загорнути, аби не забруднити.

Навмання витягає якусь шухляду, повну незрозумілих речей, і навпомацки дістає звідти якусь лаху. Аж за якийсь час второпує, що це, мабуть, нижня спідниця — та, яку носять при самому тілі. Хлопця переповнює якесь нове, незрозуміле й навіть трохи лоскотне відчуття, і він занурює обличчя у тканину, що пахне лавандою. Тоді краєм ока виглядає за вікно й уважно прислуховується, перш ніж відчинити двері.

У спальні дівчини темно й тихо, ліжко акуратно накрите покривалом. Хлопець торкається м’якої, як літній бриз, тканини, трохи вагається, але розуміє, що така нагода трап­ляється раз у житті. Обережно, щоби нічого не заскрипіло, вмощується на ліжку і від того, як м’яко пружинить накритий ковдрами матрац, у нього аж дух займає­ться. Ліжко приймає хлопця у свої всепрощальні обійми, котрі в порівнянні з дерев’яними лавами в сиротинці — небо і земля. Еліас відкидає ковдру і затуляє рота рукою, щоби не видати себе щасливим сміхом. Ковдра наче з якогось іншого світу, легка, але водночас тепла, а вкрита квітковим візерунком тканина така ніжна, що майже не відчутна на дотик. Він акуратно забирається під ковдру, відчуваючи, як усе його тіло розслабляється в теп­лі, і солодко зітхає.

Над ним нависає балдахінове небо, всипане зірками з вощеного паперу. Коло подушки вмостилася в’язана лялька в короткій грайливій сукенці, із довгими косичками і гарненьким вишитим личком, що весело всміхається — ніби радо вітає його у своєму пишному та багатому світі. Хлопець міцно обіймає ляльку й тулиться щокою до її голівки.


Будять його кроки в коридорі. Еліас заледве встигає підвестися з ліжка на ватяних ногах, перш ніж відчиняються двері. Кров б’є у скронях, в очах темніє, і останньої миті він перестріває дівчину на порозі, хапаючи так, аби вона не могла закричати, і затягуючи в темряву спальні.

9.

Еліас наважується покинути свій сховок за бочкою із застояною дощівкою коло вулиці Хеппсбрун аж після півночі. Обережно ступає на ногу, яку мало не вивернув, злітаючи сходами донизу, і розминає забиті кулаки, якими щодуху лупив по брамі, перш ніж уторопав, що треба скористатися клямкою. У будинку було порожньо й тихо, чути тільки, як голосно хропить гувернантка. Хтось, вочевидь, завчасно супроводив ту молоду дівчину додому і залишив біля брами…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Охота на царя
Охота на царя

Его считают «восходящей звездой русского сыска». Несмотря на молодость, он опытен, наблюдателен и умен, способен согнуть в руках подкову и в одиночку обезоружить матерого преступника. В его послужном списке немало громких дел, успешных арестов не только воров и аферистов, но и отъявленных душегубов. Имя сыщика Алексея Лыкова известно даже в Петербурге, где ему поручено новое задание особой важности.Террористы из «Народной воли» объявили настоящую охоту на царя. Очередное покушение готовится во время высочайшего визита в Нижний Новгород. Кроме фанатиков-бомбистов, в смертельную игру ввязалась и могущественная верхушка уголовного мира. Алексей Лыков должен любой ценой остановить преступников и предотвратить цареубийство.

Леонид Савельевич Савельев , Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Проза для детей / Исторические детективы
Агент его Величества
Агент его Величества

1863 год: в Европе военная тревога. Западные державы требуют от России прекратить боевые действия против польских повстанцев, угрожая начать интервенцию. Император Александр II решает передислоцировать российские эскадры в североамериканские порты, дабы оттуда бить по коммуникациям англичан и французов. Но США тоже объяты войной: Юг сражается против Севера. Американские политики погрязли в интригах и коррупции, и российские моряки для них – лишь разменная монета в собственных расчётах.Разобраться в этом хитросплетении высоких интересов и тёмных дел предстоит чиновнику по особым поручениям при Министерстве иностранных дел Семёну Родионовичу Костенко. Впереди его ждёт борьба с недругами России, политическими проходимцами и мошенниками из собственного ведомства. Чья возьмёт? Об этом и многом другом повествует роман «Агент его Величества».

Вадим Вадимович Волобуев , Вадим Волобуев

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы