1795

Еліас зриває малюнок і біжить до сходів біржі. У тіні під арками роздивляється власне відображення у шибці, крутить головою, щоб оминути бульбашки у склі, і порівнює себе із рисунком. Дійсно — на зображенні він, Еліас. Хтось потай змалював їх обох. Під малюнком якийсь напис, та хлопець не вміє читати. І як у тих чорнильних завитках можна щось вичитати звичайною мовою? Поки одних змушували вчити напам’ять катехизис Лютера, Ґробека і Свебіліуса, Еліасу тицяли в руки віник і наказували замітати подвір’я. А коли ті, перші, виходили зі школи зі смугастими від різки руками, Еліас аж заходився зі сміху. Однак відколи він сам собі пан, то все частіше сердиться і жалкує, що не опанував таємниці письма.

Горло стискає паніка, хлопець то заплющує очі, то втуп­люється в папір, сподіваючись вилучити звідти слова. Та даремно. Тоді Еліас розмазує пальцем своє обличчя на малюнку, біжить до першого-ліпшого перехожого — підмайстра-маляра з відром вапна, щітками і драбиною в руці, і заступає йому дорогу.

— Ви вмієте читати, пане? Допоможіть мені, прошу вас!

Підмайстер спершу вирішує, що це дурний жарт, й уважно роззирається — чи Еліас, бува, не сам. Та розчервоніле обличчя та уривчасте дихання хлопчини переконують у правдивості його намірів, тож маляр нахиляється над аркушем.

— Перше слово «хлопче», а далі…

Уста підмайстра беззвучно рухаються, врешті йому вривається терпець, а обличчя наливається багрянцем від сорому за свою неписьменність.

— Забирайся до бісової матері, байстрюче! Геть із моїх очей!

Чоловік обертається, цілячись драбиною в Еліаса. Той заледве встигає відскочити, а тоді кричить у відповідь:

— Сучий сину, забіли собі писок вапном, аби не було видно, як тобі соромно!

Еліас біжить униз, до площі Єрнторґет, і вже на розі, поруч з анонімними насмішливими і жалібними віршами помічає ще одне свіже оголошення з тим самим малюнком. Коло помпи висить ще одне. Хлопець зриває обидва аркуші і затикає собі у штани. На пілястрах Німецької криниці теж видніється афішка з малюнком. На вулиці Лонґґатан Еліас нарешті зупиняє якогось старшого пана і вмовляє прочитати напис. Чоловік бундючиться, довго-нудно начіпає окуляри, кидає з-під лоба докірливий погляд на хлопчину, відкашлюється і нарешті вимовляє:

— «Хлопче, якщо хочеш продати свій товар, звертайся до мене».

А нижче — назва вулиці й номер будинку.

7.

Нова задача виштовхує Еліаса на незвідані терени і небажані ризики. За роки життя в місті хлопець досконало опанував мистецтво кишенькового злодія. Тут усе просто: залишатися невидимим, своєчасно скористатися нагодою, коли жертва відволіклася, діяти швидко, не бути надто захланним, ховати обличчя. Але зараз Еліас наразився на такі труднощі, які самотужки не подолати. Те, що йому треба, є в місцях, куди таким, як він, краще не потикатися. Щойно там з’являються його замурзане обличчя і подерті лахи, як розмова стихає і у хлопця втуплюються сердиті очі, чекаючи пояснень. Помічники в аптеці «Ворон» женуть Еліаса в шию, щойно той переступає через поріг. Доводиться заглядати у вітрину знадвору, звідки розгледіти, що там купують, майже неможливо — то сонце сліпить, то чиясь спина затуляє прилавок. Часто в аптеку парами або невеликими групами заходять служниці. Тож Еліасу залишається чекати на випадок. Він підстерігає кот­русь із тих, які приходять наодинці, й в тисняві штовхає її ззаду. Дівчина перечіпляється і падає, а коли їй на допомогу поспішають перехожі, виявляється, що її торбинки вже нема. Еліас тим часом встигає пірнути в лабіринт бічних вуличок і випатрати торбинку. Такий маневр він провертає коло аптек «Корона», «Ангел» і «Лебідь». Етикетки на баночках і коробочках Еліас прочитати не може, тому відкриває всі підряд і пробує визначити вміст. Пігулки і порошки відразу вирушають у стічний рів.

А втім, найважливіше і найскладніше — це сукня. Вона має бути ідеальною, а не такою, як минулого разу. Еліасу досі соромно за недавнє відвідування театру, але краще вже вчитися на власних помилках, аніж знову і знову наступати на ті самі граблі.