1795

Надворі піднесений настрій Еліаса остаточно псується. Замість метеликів у животі від вигляду Клари тепер його нутро аж розпирає від неспокою. Дивлячись на дів­чину, він починає усвідомлювати, що всі його старання були даремні. Вона схожа на ляльку, яку незграбно вдяг­ла дитина. Шкіра бліда, аж сіра, волосся скуйовджене. ­Сукня, якою Еліас так пишався, насправді пошарпана, стара й висить на дівчині, як мокре вітрило, особливо зараз, коли шви розійшлися. Уся ця затія від самого початку була помилкою. От навіщо він викрав одяг у бідняцькому кварталі Помона? Тканина потерта й вицвіла, вкрита плямами поту й жиру, які не відіпрати. Тій сукні певно більше років, ніж Еліасу й дівчині разом узятим, її носило не одне покоління, а тепер у цій шматі соромно навіть покласти когось у могилу.

Еліас незадоволено хитає головою і надто рвучко шарпає дівчину за руку, після чого її ноги знову слухняно тупотять слідом за ним.

Хтось їх переслідує. Еліас не може пояснити, звідки це знає, адже спочатку в один із ними бік рушає цілий натовп. Та хлопець звик про всяк випадок озиратись через плече, тому швидко помічає якусь худу скривлену постать. Інші люди квапляться додому, а цей іде прямісінько за Еліа­сом і дівчиною, ніби прив’язаний до них невидимою мотузкою. Може, той чоловік лише вдає із себе кульгавого, щоби йти так само повільно, як і вони, а може, і справді хотів би їх наздогнати, та не може.

Еліас пришвидшує ходу і завертає за ріг вулички, пробирається у подвір’я, звідки навмання прямує в якийсь проїзд і знову кудись повертає. Знаходить закинутий віз, заштовхує під нього дівчину і ховається сам. Затамовує дихання і закриває обличчя дівчини рукавом. Невдовзі чує нерівні кроки, чий ритм свідчить, що чоловік таки дійс­но кульгає. Час від часу його хода припинюється, переслідувач щось вишукує поглядом, заглядає у кожен кут. Потім чоловічий голос люто лається, віртуозно імпровізуючи. Чоловік спересердя копає стару лійку, що голосно торохкотить бруківкою. Крізь вісі візка Еліас бачить, що переслідувач зникає. На ньому синя куртка, пом’ятий капелюх і брудний білий перев’яз, а замість шпаги — ліщиновий прут. Типовий пальт. Мабуть, колишній солдат, якому відірвало пальці ніг або дуже невдало зрослась поламана ­кістка.

Еліас питально дивиться у байдуже обличчя дівчини.

— Інколи так хочеться, щоби ти могла говорити…

Хлопець бере її за руку і веде додому, у безпеку.

5.

Еліас задрімав. У місті липнева спека, та краще вже мучитись від жару, ніж від холоду. Очі злипаються, і хлопець поринає в солодке забуття, де всі клопоти враз зникають. Невдовзі різко прокидається і від першого ж руху відчуває пекучий біль від розжареного на сонці бляшаного даху. Губи потріскані, спрага нестерпна, і декілька хвилин спантеличений Еліас не може зрозуміти, де він.

Хлопець лежить під вікном салону, із якого долинають голоси. Наглядачка — стара відьма — хрипко каркає:

— Ти чула, що Копенгаген горить?

— Та хто ж не чув. Невже ти покликала мене, щоби поспівчувати данцям?

Платен тільки прицмокує язиком на Кларін дотеп.

— Солоденька моя, ти вже давно не приховуєш, що тобі в моєму закладі затісно, твої заслуги начебто ніхто не цінує, а я змушую тебе терпіти і тяжко працювати, годуючи обіцянками.

— Я…

— Послухай-но, люба, забудьмо все старе. Маю гарні новини. Невдовзі в наші двері постукає щастя.

Еліас заглядає одним оком за край вікна. Клара і Маленька Платен у покої самі, мадам жестом запрошує Клару сісти поруч на дивані.