1795

Одноманітне життя в сиротинці озброїло Еліаса сталевим терпінням. Хлопець зрозумів, що прості речі, які нетерплячому здаються занадто нудними, насправді є невичерпним джерелом розваг, якщо бути уважним до дета­лей. Повільність Еліаса аж ніяк не турбує. Він веде дів­чину, обійнявши за стан і підтримуючи за руку, слідкує, щоби вона не зашпорталася і не забруднилася. Дівчина волочить і майже не піднімає ноги, тож запросто може перечепитися за виколупану бруківку й порвати чи забруднити сукню. У сутінках коло мосту через Стреммен сукня вже має набагато кращий вигляд. Час від часу Еліас підбадьорює супутницю добрим словом, чи радше себе самого, адже вона все одно нічого не чує. А ось і чотири вежі, і публіка, що почала сходитися на набережну і до парку Кунґстредґорден.

Потік людей виносить їх на сходи, до чоловіка у брудній лівреї.

— Прошу показати квитки.

Еліас розгублено розводить руками, бо квитків не роздобув, лише гроші на вхід. Охоронець скрушно хитає головою, оглядається через плече і кладе монети собі до кишені. Тоді мовчки подає їм сигнал, аби заходили, не удостоївши усного запрошення. Та коли його погляд падає на обличчя дівчини, пика охоронця застигає у ваганні.

— Ей, шмаркачу, та твоя сестра п’яна як чіп!

Охоронець тягнеться за ними, але натовп напирає і виштовхує обох за межі досяжності.

— Якщо вона заблює зал, я скручу шиї вам обом! — несеться їм услід.

Течія заносить Еліаса в партер. Від побаченого у хлопця аж щелепа відвисає: перед ним — величезний зал із власним небосхилом, де над простими смертними кружляють ангели. Вздовж стін аж до самої стелі простягаються яруси із глядачами, де-інде у світлі свічок зблискують лорнети. Ще ніколи Еліас не бачив настільки чіткого розподілу: внизу навстоячки купчиться біднота, а над нею в м’яких кріслах розсілися багатії. Нагорі коло сцени розташована окрема ложа, завішана шторами й обрамлена позолоченими пілястрами. У першому ряду сидить поважний пан у розквіті сил у парадному костюмі та білосніжній перуці, ще й із біло-синім хрестом на грудях.

Еліас сіпає сусіда за рукав і тицяє пальцем:

— Хто він такий — отам, нагорі?

Здивований чоловік сердито обертається та швидко м’якне й тішиться нагоді попліткувати.

— Це принц Фредрік Адольф власною персоною. Бач, який набурмосений, аж звідси видно, як надув губи.

— А чому це?

— Герцог Карл поїхав до Сконе разом із нашим майбутнім королем. Востаннє герцога заміняв молодший брат короля Фредрік, хоча замість того, щоби правити королівством, він лише полював і віддавався плотським утіхам. Відтоді трон йому не довіряють. Навряд чи це для нього несподіванка, скорше звичайна неприємність. Усім нам хочеться дурної наживи, та мало кому вдається обернути її на успіх.

Після тривалого очікування завіса нарешті піднімає­ться, починається вистава. Той самий сусід обертається і шепоче:

— Бачиш того чоловіка з мольбертом і пензлем? Це Юрт­сберґ, найталановитіший актор усієї Скандинавії!

Починається дія. Еліас так хвилюється, що погано розуміє події, які відбуваються на сцені, актори розмовляють надто швидко та якось штучно. Здається, мова йде про якусь дівчину, що вийшла заміж за коханого чоловіка, чим розлютила батька й накликала на себе нещастя. Еліас разом з усіма сміється з капітана Струтца — цей франт дійс­но суцільне посміховисько: гаркавить на французький манір і перечіпається через власну шпагу. У перерві між діями публіку розважають танцівниці, і нарешті на сцені з’являється мадемуазель Клара у жовтій сукні. Еліас так захоплено вказує дівчині на неї, що на нього починають шикати інші глядачі.

— Ця блондинка зліва — моя мати. Гарна, еге ж?

Еліас пильно стежить за її виступом, до смерті боячись, аби Клара часом не зламала підбор чи не зашпорталася на дощаній підлозі на посміховисько публіці. Та все проходить успішно, і коли ряд однаково вдягнутих дівчат кланяє­ться під аплодисменти, Клара повертає голову у бік ложі і піднімає волани сукні вище за інших, оголюючи пів литки. Знову вибухають оплески, і танцівниці залишають сцену під свист і схвальні вигуки. Еліас побачив те, заради чого прийшов, і з радістю повернувся би додому відразу після третього акту, якби не тиснява та настирливий сусід.

— Ще не йди! — каже той.— Зараз виступатиме автор.

На сцену виводять молодого чоловіка, майже хлопчака, із розхристаним коміром і розв’язаною краваткою. Той починає гугнявити собі під ніс, його просять говорити голосніше, та коли хлопчина червоніє і затинається, стає ясно, що він добряче нализався. Зал пожвавлюється, хлопця виставляють на глум і заохочують продовжувати. На порятунок авторові посилають охоронців і ті зводять його зі сцени. Аж тепер Еліас зауважує, що сусід розпоров боковий шов на сукні дівчини і копирсається рукою між її ногами. Хлопець сердито відбиває його руку, і чоловік зловісно посміхається.

— Май совість, хлопче. Я ж вам допомагав, то це така твоя вдячність? Тобі що шкода, хіба вона не ділиться тим добром з кожним охочим? І взагалі, хто ти такий, аби втручатися? Вона ж не заперечує.

4.