Аеропорт

Лейтенанта Ніла, який виконував свої нештатні вимоги військового тренування, відправили в самостійний політ для перевірки рівня професійної підготовки за ПВП. Оскільки його попередили, щоб він тримався лише в місцевих межах дозволеної території на північний захід від Балтимора, плану польотів зареєстровано не було; отож Вашинґтонський ЦКПР не знав, що «Ті-33» у повітрі. Це не мало б ніякого значення, от тільки Ніл знудився на своєму завданні, а крім того був недбалим пілотом. Мимохіть роззирнувшись, доки літак ліниво кружляв, Ніл усвідомив, що його віднесло на південь під час маневрів, хоча насправді він відлетів на набагато більшу відстань, ніж міг собі уявити. Він опинився так далеко на південь, що кілька хвилин тому літак Національної гвардії потрапив у зону дії радіолокатора Джорджа Воллеса і щойно з’явився на екрані індикатора Воллеса в Лізбурґу у вигляді зеленої крапки, дещо більшої, ніж «Біч Бонанза» сім’ї Редфернів. Досвідченіший авіадиспетчер одразу розпізнав би, що та крапка означає. Проте Джордж, який досі був зайнятий іншими літаками, ще не зауважив додаткового, нерозпізнаного сигналу.

На висоті п’ятнадцяти тисяч футів[134] лейтенант Ніл вирішив, що закінчить свій тренувальний політ кількома фігурами вищого пілотажу — двома петлями, кількома повільними бочками, — а тоді повернеться на базу. Він завів «Ті-33» у глибокий віраж та зробив ще одне коло, виконуючи стандартний захід безпеки в пошуку інших літаків зверху та знизу. Тепер він перебував навіть ближче до авіатраси B44, ніж перед тим.

Його дружина не розуміє, подумав Кіт Бейкерсфелд, що чоловік не може просто так безвідповідально, за забаганкою, покинути свою роботу, тільки тому, що так захотілося. Особливо коли в нього сім’я, яку треба годувати, діти, яких треба виховувати. Особливо коли твоя робота, вміння, яких ти так терпляче набував, підходять тобі, як ніщо інше. Деякі державні службовці могли звільнитися й застосувати свої навички десь-інде. Але не диспетчери керування повітряним рухом. Їхня робота не мала аналогів у приватному бізнесі; більше нікому вони потрібні не були.

У такій пастці — а саме цим була така ситуація для Кіта — одне розчарування тягнулося за іншим. Перше — це гроші. Коли ти молодий, сповненим ентузіазму, готовий стати частиною авіації, рівень заробітної плати диспетчера керування повітряним рухом на державній службі здається достатнім, і навіть значним. І лише з часом стає зрозуміло, наскільки невідповідним — пропорційно до неймовірної відповідальності, яку передбачає така робота, — він є. Два найбільш майстерні види спеціалістів, що зараз працюють у сфері повітряного руху, — це пілоти й авіадиспетчери. І все одно пілоти заробляли тридцять тисяч доларів на рік, тоді як заробіток старшого диспетчера максимум досягав десяти тисяч. Ніхто й не думав, що пілоти мусять заробляти менше. Проте навіть вони самі, сумнозвісні своїм егоїстичним користолюбством, вважали, що диспетчери керування повітряним рухом мали б заробляти більше.

Так само й з підвищенням — як і на більшості інших посад, — якого диспетчери керування повітряним рухом не надто очікували. Старших керівних постів було небагато; тільки групка найталанніших могла чогось досягнути.