Його дружина не розуміє, подумав Кіт Бейкерсфелд, що чоловік не може просто так безвідповідально, за забаганкою, покинути свою роботу, тільки тому, що так захотілося. Особливо коли в нього сім’я, яку треба годувати, діти, яких треба виховувати. Особливо коли твоя робота, вміння, яких ти так терпляче набував, підходять тобі, як ніщо інше. Деякі державні службовці могли звільнитися й застосувати свої навички десь-інде. Але не диспетчери керування повітряним рухом. Їхня робота не мала аналогів у приватному бізнесі; більше нікому вони потрібні не були.
У такій пастці — а саме цим була така ситуація для Кіта — одне розчарування тягнулося за іншим. Перше — це гроші. Коли ти молодий, сповненим ентузіазму, готовий стати частиною авіації, рівень заробітної плати диспетчера керування повітряним рухом на державній службі здається достатнім, і навіть значним. І лише з часом стає зрозуміло, наскільки невідповідним — пропорційно до неймовірної відповідальності, яку передбачає така робота, — він є. Два найбільш майстерні види спеціалістів, що зараз працюють у сфері повітряного руху, — це пілоти й авіадиспетчери. І все одно пілоти заробляли тридцять тисяч доларів на рік, тоді як заробіток старшого диспетчера максимум досягав десяти тисяч. Ніхто й не думав, що пілоти мусять заробляти менше. Проте навіть вони самі, сумнозвісні своїм егоїстичним користолюбством, вважали, що диспетчери керування повітряним рухом мали б заробляти більше.
Так само й з підвищенням — як і на більшості інших посад, — якого диспетчери керування повітряним рухом не надто очікували. Старших керівних постів було небагато; тільки групка найталанніших могла чогось досягнути.