Безлюдні острови 12-13

У Великій армії Наполеона служила та ж сама солдатня, яка служила в усіх арміях світу з моменту створення першої армії на Землі; солдат солдатом, війна війною - війна завжди розбещує. "Що можна робити, - запитав імператорський ад'ютант граф де Сегюр, - перед обличчям загальної розпусти? Відомо, що довга низка перемог псує і солдата, і генерала; що надмірно напружені марші підривають дисципліну; що потім роздратування від голоду і втоми спонукає до будь-яких надмірностей". Відповідь для Сеґюра та всіх тих, хто не знає, що робити, щоб завадити солдату завдати шкоди цивільному населенню у війні, яка сама по собі завдає шкоди, — діяти як Даву. Це означає бути солдатові святою трійцею: матір’ю, вчителем, який подає добрий приклад, а коли потрібно, то й нещадним суддею. Солдати боялися Даву, тому що в його корпусі за кожне пограбування чи зґвалтування на прощання отримували кілька грамів свинцю в голову (кажуть, що там, "де був Даву, кури та дівчата могли без страху ходити між казармами"). І вони любили його, тому що це був єдиний корпус, якому ніколи не бракувало ні пайки їжі, ні перев’язувального матеріалу, ні санітара, ні польової кухні, ні навіть щітки, на відміну від інших корпусів, яким завжди всього бракувало, бо їхні командири були зайняті піднесенням своєї слави і тим, щоб набивати власні кишені. "Даву був надзвичайно чутливий до всіх потреб і зручностей солдата, старанний і сумлінний у підтримці найсуворішої дисципліни, люблячи рівність і справедливість більше, ніж можна було очікувати від лідера, який стільки років не знав нічого, крім закону меча і влади" (Нємцевич).

Ще більше Даву боялися військові сановники, яких він "виховував" страшними карами. В обложеному Гамбурзі, героїчною обороною якого Даву керував у 1813-1814 роках, його правою рукою був генерал, який служив військовим комісаром. Маршал його дуже любив і часто запрошував його з дружиною та дочками до себе. Але коли він дізнався, що цей генерал везе додому м'ясо з пайки для поранених у госпіталі, він негайно віддав його під військовий суд. Вину було доведено і винесено вирок. Дружина і дочки засудженого разом з кількома генералами побігли на квартиру Даву благати про помилування, але маршала ніде не було. Незважаючи на відчайдушні пошуки, знайти його не вдалося, хоча комендант жандармерії, ризикуючи власним життям, зволікав із розстрілом. Даву зник, знаючи, що не витримає жіночих сліз; він повернувся до своєї квартири лише тоді, коли казнокрада розстріляли. Описуючи цей випадок у своєму "Військовому щоденнику", капітан Грабовський, призначений тоді до Гамбурга, додав зі схваленням, яке поділяла вся армія: "Даву не дозволяв своїм підлеглим красти, ані сам не користувався своїм становищем, що робити міг, оскільки майже як монарх-самодержець керував містом і околицями".

Інші маршали, що приймали участь в наполеонівській епопеї, не мали подібних сумнівів, а деякі - такі як Массена, Сульт і Ожеро - приділяли більше часу грабункам, ніж виконанню своїх обов'язків. Саме вони та інші, подібні до них, згодом звинувачуватимуть Даву перед громадською думкою Франції (вже за Бурбонів) у тому, що він зробив "ім'я француза" ненависним в Німеччині, оскільки, будуючи укріплення Гамбурга, він зруйнував передмістя міста і, крім того, забрав капітал Гамбурзького банку. Навіть німець, Фредерік М. Кірхейзен, історик, який не любив Наполеона, дискредитував цю нісенітницю, написавши: "Робота, виконана в Гамбурзі за наказом Даву з відновлення зруйнованих укріплень і будівництва нових, викликає захоплення. Звичайно, жителі Гамбурга терпіли велику бідність і приниження, але навіть противники маршала змушені були визнати, що він був справедливим ворогом і не збагатився, як більшість іноземних генералів".