Драматичні твори

— Чубатенко першим...

Чубатенко...

Басов. Хами...

Прапорщик. Мовчать, бо інакше я вас звідси виведу.

Куркулі. Кого?

Нас, хазяїв?

— Руки короткі...

Чубатенко (підійшов до куркулів). Заспокойтесь... Я все скажу...

Куркулі. Скажіть, пане, і нехай він не гне кирпу. Ми перші хазяї у волості... Нехай не забуває...

Чубатенко. Заспокойтесь... Коли б швидше поїзд, бо сонце вже сіло і буде зовсім темно.

Чути: «Струнко, кроком руш!» Входять озброєні, хто з гвинтівками, хто з берданками, різно одягнені чоловік п’ятнадцять, всякий набрід.

Музиканти — троє з скрипками, три кларнети, два барабани.

Фельдфебель. Стій! Кругом, рівняйсь, струнко!..

Чути свисток поїзда коло семафора.

Телеграфіст. Семафор закрито... Романченко... Романченко... От хам... (Побіг сам одкривати.)

Фельдфебель. Струнко!

Прапорщик. На караул!..

Всі завмерли, дивляться в бік поїзда, куркулі хрестяться, познімали картузи, чути — підходить поїзд, спинився. Прапорщик махнув рукою — заграв оркестр «Марсельєзу»; махнув рукою раз — закричали «ура». На перон помалу, на милицях, з забинтованою головою вийшов ранений солдат, став і дивиться. За ним виходять ще на милицях, хто з пораненою рукою, хто з забинтованою головою. Йдуть ранені і здорові солдати, помалу займають- півперону. Грає оркестр, загін хрипко кричить «ура». Стоять здивовані ранені, санітари, солдати.

Прапорщик махнув рукою, спинився оркестр, стихло «ура».

Басов. А де ж пан міністр?

1-й со,лдат (на милицях). Який міністр?

Басов. Керенський, Олександр Федорович... Він не приїхав?

1-й солдат. А... Братці, тут чекають Керенського... Ну, чого замовкли? Кричіть «ура». Ось вам (показує милицею на ранених) Керенський, ось він, пан міністр... Кричіть йому «ура».

Солдат. Починай мітинг, ми за міністра послухаєм.

В а с я. Може, які скарги у вас є, викладайте.

Підходять.

Прапорщик. Назад!

В а с я. А ти хто такий?

Солдат. Братці, мені здається, що він шкура...

Голоси. Шкура... Шкура... (Підходять ближче, оточують.)

З-за бар’єра вийшли Кузьма, Тарас і Наташа, змішуються з юрбою.

Басов. Солдати свободи! Ми вийшли зустрічати першого міністра, але найбільша радість для нас, що ми зустріли вас, воїнів свободи... Вас, що кров’ю своєю...

1-й солдат. Доволі!

Голоси. Чули... Чули...

Басов. Солдати, герої...

Голоси. Долой... Чули... Долой...

Входить Романченко.

В а с я. Хто далі хоче слово — може, ви? (Показує на Чубатенка.) Чого ви так надулись, починайте...

Чути — б’є в якомусь селі далеко дзвін.

Романченко. Починайте, пане Чубатенко, бо часу вам , буде дуже мало.

Чубатенко. Вистачить, бо говорити я не буду. Прийміть священний хліб і сіль з рук хазяїв України. Нас пригнічували, пригнічував царат... Я плачу і, як член Центральної ради, вітаю вас... Серце обливається кров’ю, коли дивлюсь на ваші рани... Хіба можна говорити... Ні, треба мовчати і плакати над стражданням народу.

Романченко (крикнув). Пане Чубатенко, спиніться на хвилину і скажіть пану Басову, що його фільварок уже горить.

Басов. Горить... Бунт...

Чути гудіння дзвонів, одного, другого.