Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Лілі відповідає за неї:

— Кави! кави!

Ох! кави! яке слово!

— Хвойда! Шльондра!

Дав би їй кілька стусанів!..

— Жюлю! Кави! Піди і принеси, от стерво!

— Вогні, Луї! Поглянь, яка заграва!

Жінки швидко міняють тему! Не добираєте! уперед не йдете! більше не існуєте…

— Га? га? Яка заграва?

Це правда, це нові вогні… відколи вони оглушують, пікратять, ще не було заграв рожево-фіалкових… нехай «фіалкових»! біс забирай! вони вже котру годину нас трусять? У тих, що під столом, запитувати марно!.. скельце на годиннику? луснуло!.. луснуло!.. а ті під столом свої голови намацують… де чиї ноги перевіряють…

— Посуньтеся, от хам! замовкни, дурепо! який негідник!

Схоже, в моєму казанку ревуть відлунням літаки у небі, а ще й вітряк напроти! скажене ячання вітряка! крил! диво, що його не вирвало із землі! чотири велетенські крила! і сигнальник громам! гай-гай, він у безпеці! капосний! з вітряка не злетить!

Я саме згадав про шуми, я одні чую краще, ніж інші… неначе цілий завод у голові… ви б підтвердили, якби таке ж мали!.. часом неначе верстати, молоти, колеса, конвеєри… якби не моя вдача оптиміста, хоч і не схоже, і Арлетта, і ревнощі, і порахунки з таким собі Жюлем, а ще й кіт-розбишака десь утік, і рукописи, здуру покинуті недописаними нагорі, тобто самі клопоти в голові, плюс мої хворі в диспансері, то може, я б упав у розпуку? в манію? аби не клопоти, я б утратив розум! але це не про мене!.. мені тепер би у Бекон! от що мене бентежить! не тут моє місце, не тут, щоб хитало від стінки до стінки з оцими нікчемами! моє місце в Беконі, де мій Обов'язок!

Ти диви, знову млість бере…

— Лілі! Лілі! мені знову зле!

А Лілі сміється… сміється… от настрій у жіночки!.. весела! приязна… люб'язна!.. люб'язна, так!.. брррум! брррум! небеса розверзлися!.. полум'я… жаринки… спалахи… а вона приязна!.. Сміється з Жюля! Акробат у гондолі, ще й на вітряку!.. та за негідника його не має! вважає, що я до нього надто безжальний!..

Брррум! уся консьєржчина квартира підскакує, гикає, сіпається!.. землетрус і підлоготрус!.. і стіл, і Норманси під низом! усе підскакує! кудись суне! і буфет! усе їде! перекидається! навалюється… Ох, та їх із двадцять п'ять! п'ятдесят… жінки… діти… гамузом… скоцюблені!.. стоять, обтрушуються… натикаються… спотикаються… велетень Норманс не може оговтатися… осідає на стілець… жінка його обіймає… пригортає! у нього на колінах… щастя, що буфет став на місце… його підпирають… але він не цілий… половина!.. інша пішла за вітром! на вулицю!.. розколовся Генріх III!.. навпіл!.. та однаково гарна мебля!

— Сиди тут, Андре! Сиди тут!

Плаче.

Брррум! новий поштовх землетрусу! усю халабуду хилить! усі сусіди знову долі! відкинуті під стіл! а нові прибувають з поверхів… і знадвору!.. мала Туанон! ах, і вона!.. дівчисько Мюрбат! Туанон Мюрбат! і її пес! пройшов крізь полум'я, тобто пес!.. хвіст іще горить… з того боку вулиці… Лілі вгашає хвоста своєю спідницею… бо те дівчисько про свого пса не дбає… відразу кидається під стіл, де інші, де мішанина ший і ніг… маленька Туанон! зникає під столом! Пірам теж хоче десь сховатися… слідом за хазяйкою, нюшить… скиглить… не може!.. немає місця! тільки зойки!

— Леоне! Рука! Жане! Емільєнно! Коліно! Артуре! ох! рррох!..

Суцільна маса, жмут ніг, в'язки рук… суцільна маса волаючих пащек.

— Ааах!.. рррох!.. коліно! Шарлю! Ніні! Жозефе!

На стільці, на колінах у свого велетня Дельфіна, все торочить: «Андре! Андре!»

І трррак! брррум! сліпучі спалахи! знадвору, недалечко… може, Маркаде? чи може, ближче?.. фульмінати!.. мерехтить в очах… жовтим… синім… зеленим… що ваші гарні очі вже мов жаби!.. жаб'ячі очі!.. вії вже не опускаються!..

Шармуаз! Архітектор Шармуаз! він архітектор! щосили пхається під стіл… він теж! теж!..

— Агов, Шармуазе! Шармуазе!

Навіщо здався той Шармуаз? він катастрофами не опікується! навіть на вітряк не дивиться!.. не бачить отого мартопляса на вітряку!.. під стола зиркає!.. аби сховатися! допомогти йому підсрачником? щось він завагався!.. завагався… не знає, як туди втовпитися… хиляється на колінах, на ліктях?… як весь будинок укупі з підмурівком… та йому плювати на будинок!.. нічим не переймається той Шармуаз! геть нічим! Жюлевою зрадою?.. клекотом у небесах?.. жаринками під носом?.. навіть не дивиться! егоїст!.. «Під стіл! під стіл!» тільки це й знає!

Усе всім до лампочки!..

— Ви що, не бачите розверзнутих небес?..

— Сиди, Андре! сиди, Андре!

— Шармуазе! Шармуазе! Вони все розтовчуть!

Попереджаю, попри все попереджаю!

— Дельфіно! Дельфіно! Ти мене задушиш!

Такого задушити!

— Водостік уже задушили! роззяви! страхопуди!

Лаю їх.

— Не знаєте? Зруйнували! бомба влучила! колектор на всю Гірку!

Хіба не катастрофа?.. триста метрів під нами! а ще базиліку перекинуло? її баня тепер знизу!

Вигукую для них новини! нехай вилазять! нехай чкуряють звідси!

— Усе поруйновано!

Досить!.. та вони вовтузяться!.. ще гірше втовкуються!.. з кожною бомбою, ще! ще!..

— «Савояра» звіяло поривом!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века