Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Ах, як я тішився помешканням!.. коли мова про ошатні житла… у формі вежі! Я звідти бачив усе, що прибувало до міських воріт! Дінан! Сен-Венсан! уявляєте? мебльовані кімнати без блощиць!.. врятуватися від бліх у Сен-Мало! це диво!.. Зачарування смарагдовою затокою не обмине нікого!.. Захват піднесення!.. клімат!.. барви!.. розбурханість моря!.. та помста — блощиці!.. Три дні на пляжі — й вас обсіли водянки, і то вже не життя! От зважте, мав друга Ребеля, князя Ребеля! Скажу вам, ніколи не бачив такої бонбоньєрочки, як його курортна квартира… чотири кімнати, суцільний стиль, чистий ампір! морський ампір! ніби в оправі валу!.. з видом на Форт-Національ… і навкруги: Ранс… обрії… Сен-Каст… Фреєль!..

А як він мордувався! блощиці!.. боки, литки, промежина, дійшло до гнійників! та виду з вікон не зрікався!.. дедалі гірші гнійники!.. люди сміялися, як бачили… як він усюди чухався! несамовито! Не випускаючи монокля!.. гідність! постава!.. як він шпацирував вулицею, єдиною, Сен-Венсан… і врешті-решт помер у вересні, на рівнодення… від септицемії… від ран… Казав же я йому:

— Тікайте звідси, князю!

— Та я вже їх не відчуваю!..

Блощиці його з'їли! Вони обсіли не тільки князя, але й усіх живих істот! і птахів! Я бачив, як мартин на ребрі даху під моїм вікном чухмарився годинами й годинами!.. шляхетний птах! по той бік казино! походжав туди-сюди, як той Ребель, перебираючи лапками… уже й по рибу не літав… клював огризки, покидьки… мартин на пенсії… а на ніч ледве видирався… до заглибини у стіні казино!.. під дахом… і там спав…

А потім повний швах! останні дні, фосфорні бомби!.. Він був не з тих, хто тікає… там, мабуть, і згинув, як був… якби був феніксом!.. подумайте-но, фенікс!.. тепер уже ніщо не фенікс!.. Тим паче Сен-Мало!.. і не Тодт[87], що все замислив! Трагічний епізод!.. Я вас спохмурнюю… не похмурнійте!.. Я розповім щось інше!.. Щось веселіше, от, приміром… Єпископ де Ла Серізе вертав з конклаву… надовго був затримався у Римі… Ах, як він тішився дорогою назад! Звівся на ноги у кареті… несила стримати захоплення: «Ах, дяка Богу! Ах, дяка небесам! Ах, святому духу! Ах, Сен-Мало! Ах, нарешті бачу миле місто!»

І геп! І падає з розчулення! і вже не дише!

От надприродна ваба цього міста… Але тепер, коли б він раптом повернувся в Сен-Мало, монсиньйора де Ла Серізе апоплексія б не спіткала!.. бо тут нічого не вціліло!..

— Все відбудуємо! кричать вони повсюди… Той зрадник, хто в це не вірить! Усі будівничі, громадські і цегельні комітети, усі достойники, що зводять догори, аби вивищити, що були винищили! гаразд! гаразд! я іже з ними! Відтворимо, створимо, спотворимо! Іже з тими, хто перезасновує, перелицьовує міста, мури, домівки, курники, жорству, цеглу, піщаник, пісківниці… За все беруся! Мене нічого не відтручує! Всім тисну руку! «Він колаборант! Я колаборант!» Слава згоді! Слава кераміці й черепиці! піщанику! гудрону! відходам будівництва! навіть тим, хто в мене все громив, я припускаю! От який я відбудовник! Але мені «ордер на арешт» на дупу приліпили!.. Усе налагодиться!.. ви мені тільки славу відбудуйте!.. «Фердінан-Конвульсотворець!» і мільйонні продажі, що аж інфляція! вальс мільйонів! Я знову багатію! і книгарні вже не знають, що робити… і сорок мільйонів французів (а ще й вісімдесят із заморських територій) вимагають кожен по дві! по три Феєрії!.. (як авта в Америці)… І тут з'являється Ісая… У нього у портфелі чотири книжки… чотири Феєрії!.. там у тюрмі… благає присвяти!.. це невідкладно!..

— Мені на літак! вам на літак! гукає.

Прямим рейсом.

— Ах, магістре любий, я вас обіймаю!.. Ось ваш карт-бланш.

— А ордер?.. Ордер?..

Це я прискіпуюсь.

— Там ним хіба підтертися! Підтертися!

Щойно це почув, як штанці скидає і шурх! отим! і глибоко!

— Слава Фердінанові! Слава Вандомській колонні! Слава юстиції! Слава ліхтарикам!

Це дослівно!

— Слава ліхтарям! я, моя черга! Любов! Любов! Свобода!

Ох і ретельний, забирає мене!.. без порушення присяги, нічого такого!.. без убивчого дзвінка по телефону!.. ніякого свинства по «прибуттю» до Бурже!.. квіти!.. Ох, я навіть не вирушу на Гірку! Я рвону просто на Ренн, на Сен-Мало… А там Ейнар у сльозах[88], так би мовити, знесилений з плачу… навпочіпки в руїнах… ворушить попіл… вже кілька років копирсається… копає… щось знаходить… скалку з пляшки, ніжку столу… То був його «Музей і Бістро»… клавішу піаніно!.. модель «Сюркуфа», чи не правда, мореплавство, абордаж, поплив до вогняного моря!.. А Ейнар плаче й плаче!.. Я копняком його виводжу з марень!..

— Мені маєток, швидко! це наказ! і щоб під боком плюскотіли хвилі!.. Досить копатися в уламках! оновлюймо! оновлюймо!

Я будь-що потребую домівки!

А він сидить у скалках і черепках! викопує з руїн… і ніби їх складає до уявних скринь… та скалки випадають з рук… Ой, ой, ой! він стогне, це ж була пляшка «Бону»! пляшка «Мому»! остання «Сен-Жоржа»! «Нюї[89]»! іще одна «Нюї»!

— Мерщій! даю ще копняка, досить нидіти! дві газові плити! дві фаянсові ванни! дві служниці, щоб двері відчиняли!

Маю дедалі ширші заміри!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века