Читаем Феєрія для іншого разу полностью

— А в Браззавілі? А у Чаді? ви там були у розпалі борні? і під якими комарами, пані! Лепра! амебіаз! мухи це-це! всюди яки! крокодили! і вампіри!.. От тільки я, коли про мене мова, я вас не бачив у Камеруні! Чудеса ще ті! і не вчорашні! давні! ви собі не уявляєте! у сімнадцятому! ви тоді ще не народилися! ги-ги-ги! як фріців ми пошинкували! шістдесят ступенів на сонці! о-го-го, ще й у білих касках! До мене, Бобійо! Саворнян! Канонік[98]! На поміч! Моя честь! Ріо-Крібі, я один! Бікобімбо[99]! Якби я перелічив свої титули, всі свої титули! вас більше не було б! ви із сорому крізь землю провалилися б! і сифоном по пиці! і макітри нема! я б усе погромив! ваш столик! разом з мармуром! я б усе ваше «Кафе дю коммерс» на друзки потрощив! лють покути! за лицемірство!.. Я людина з містиків, котрі не платять… Дарієві «невдячні» всюди!.. нічого не було б без Дарія! Торговці тютюном з Ножана-сюр-Ліс… мов грім небесний піднялися! вергають громи з вершин Суду!.. а ще недавно були б щасливі подавати на терасах… кельнерами… підмітальниками… мріяли продавати пилососи… стригти собак… а тепер, мов кузени Дожа, мила пані! Дивляться з підозрою… б'ють на сполох! загальний збір! біля міської вежі!… тисяча катів! Даріусові невдячні всюди!.. «Лицарі щирої дяки!»… О, то таємний і безжальний культ! Я знаю кар'єр біля Монтрея, де вони світять свої свічки… моляться опівночі… заклинають… знімають з Дарія покров… умиг!.. бюст… вусики… О, таємний і безжальний культ!.. Тамплієри пів століття!.. хай йому грець! я вам усе розкрив!.. не повернусь ніколи!.. так і буде!..

А може, все ж хоч одне коло?..

— Та вас на місці пошматують! ви ж, схоже, Атлантичний вал хоч трохи мурували… два-три аеродроми збудували… можете послатись на Лаваля… але нічого не продавали… і петицій не підписували? і у «цайтунґу» хоч яку статейку не надрукували? вас ніхто не захистить!

Я знаю, я знаю, що це — тюгукання, не раз спостерігав за ловами, коли ще бував «вершником»… ніхто не стане на захист оленя… що більше його шматують, то більша радість, що більше сотні гончих його рве, а серце ще живе й тріпоче, то більше чару! Ах, яка чудова агонія!..

— Чи зволите прийняти ногу, герцогине[100]? Для мене вся Європа — ліс і зграя ловчих… доказ: гляньте на ці стіни… Ці риданя!.. і сурми! а мені сміх! як загавкаю!.. галоп зіб'ю зі сліду… як заграю у ріжок… так! корови, ви мої, корови! схлипуй, мідь! Я б герцогинь підняв на роги! палити! дерти! так! каструлі! смоли! щоб кипіло! казани! усе!

— Цей криводух нас кривдить! Ріж його! на шматки! а потім хай висить, доки не позеленіє!

Я вас чую.

— Щоб було видно, як це стерво ще ворушиться!

Та ви не знаєте моєї вдачі! Я вам так швидко не позеленію!.. Недооцінюєте мої смикання!

Якось у лазареті інтерни жартували… просто так… але… молодість!.. Вони обстежували прохід, тобто анус… я просив промивання… ще й кровотеча… Насупилися…

— О, так це ж рак! Рак!

Перевіряли мою витримку.

Ні раз, ні два! палець у дупу! зачепив лайна! і їм мазнув на носа!

— Це у вас рак такий? пустуни! віслюни! а запах? чим пахне? sui generis? пелагра! сучі діти! пелагра!

Щоб знали!

А я ще видобуваю і їм під носа!.. а вони навтьоки!

Клініка, вона або є, або її нема! «санітари-душогуби!» Це я їх так називаю… Заскочити мене хотіли, знайшли вразливого! мене, уособлення лікарського мистецтва! послідовника доктора Фолле! Особистого учня Бруарделя, Шарко, Лаперсона…

Бузувірчики!

Замикають двері камери… кра-а-а! кра-а-к! кра-а-к!

Хоч когось у тюрмі побачили! а я лишаюся зі своїми феноменами, страйкарями харчу! Сцють і серуть собі в котелки… У Росію не хочуть вертатися… росіяни! Їм краще смерть! Отакі справи! А я, я хіба про Францію так мовлю?.. Ану ж, мерщій! Досить! Раз! два! три! уперед, локшино! мусять їсти! такий закон природи!.. а ні, то я їм швидко покажу!.. прив'яжуть, спутають і силоміць годуватимуть! Бо Батьківщина є і буде! Мішель Строгофф у «Шатле» як казав? «За Бога, за царя, за локшину!» Звучить ясно і високо! А оці, скуті і прибиті, я поверну їм смак до існування! і локшину у воду!.. мати, коли ми мешкали в пасажі Шуазель, як мене нею годувала!..

— Не їстимеш?.. не виростеш!.. і потиличника!.. Може, й цим по пиці дати? чи як?.. жалюгідні!.. таких уже не б'ють!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века