Читаем Феєрія для іншого разу полностью

У мене сумління, як той прапор, як тичинка без жодної зморшки! а хтивому зась! і Лартрону! і Дароносцю! навіть Грамму з Бромом і всім флюгерам!.. Лоріаку теж дворогому! Я непорочний! Не повторю вам непристойності безмежні й хтиві їхніх од! Ви скажете, прибутки обліковуються щоденно! Жюль поряд з ними немовля! Жюль, який, однак, забрав мою Лілі! Мацав її і ставив догори й донизу!.. і м'яв її у мене на очах! під світлом газової лампи! нарочито! пожадливо! щоб я не пішов, доки не побачу, як вони заодно!.. Він пообіцяв, що обпалить! у своїй печі!

Якщо вони ще довго протримають мене в тюрмі, оті подести з пісочним годинником, то скажуть: та це ж уже не він!.. це вже не Фердінан!.. не впізнати! Половина кишок зав'язалась, це правда! Майже пів сідниці нема й пів стегна… погнили! і що? Я напишу скаргу до Повноважного бюро у справах, нікого поіменно не назву, та вони мене знають… викличуть до палацу… нічого не побачу… Арлетта мене впізнає… вона сама… а інші ні!.. і не треба!.. знов мордуватимуть!.. до тачки! гоп!..

Подумайте про Дароносця! Ларанґона! Тітку Естрему! малого Лео з асесором! Я триматимусь так, наче я інший! без пам'яті, огірок, дитина!.. і Жуляка, який так мене кривдив, який досі свистить мені у стінах… навмисно мою пісеньку насвистує…



Я можу згадувати лише уривками… ляскіт у вухах загучний… і ще й виття по камерах! Перекидаюся разом з табуретом на мозаїчну підлогу… На ліжник не подужаю… Простягаюся на мозаїці… а табурет приклеївся до дупи… так і спочиваю… Слухаю, припадаю вухом до мозаїки, усе чую! всю тюрму!.. На ліжнику мені занадто зле… дуже болить права рука… Мені б вітамінів, хоча б сто двадцять п'ять грамів на день! а ще й промивання… із заціпеніння й перекидання рву собі шкіру… Але є інші, звісно! Є ще інші!.. Я лише дрібний мученик… Арлетта настраждалася більше за мене… а Капуста? а тварини на фермі!.. Людина зманіжена! Саме так! Я міг би з вами поділитися сюрчками і скрипучим ляскотом крізь стіни, що пиляють вам макітру? мозкову макітру, звісно! Ох! Узявсь уже за голову обома руками… обидві тім'яні… потилична… уся макітра тремтить тарабанить… це не дихання… не пригніченість… це мозок, у ньому бубон!.. сурми! труби! і чотири паровози Чмих! Чмих!.. пелагра вириває дупу!.. саме так: вириває!..

— Так йому і треба! Для такого це ще не зажорстоко! Заслужив!

Ви направду, як Останній Суд! Dura Іех! Стривайте, знову сюрчки, поки я міркую… це сторожа!.. Знову трус і екзекуція!.. Кулаком по пиці!.. Буц! Буц! Два ваговози шарудять по жорстві… таки трус!.. Уже, мабуть, за пів ночі… відвар!.. Я ж бо добре чую на одне вухо, отак, якщо припасти ним до бруку… табурет прилип до дупи, бач, не відпускає! Я не приховую! струпи… Уже, мабуть, за пів ночі… Ваговози шарудять по жорстві… іншим вухом чую, що знадвору… чую!.. Чую сирену в порту!.. І сов на кладовищі… Це не романтичний прийом… по камерах агонія, кажу вам! Завтра побачимо тіла, покриті, безформні… перед відправкою до моргу… облич не буде видно… їх попроштрикують… сторожа… особливо жінки, їм доводиться… Я все це знаю, це нормально… це не для туристів… туристи такого не бачать… не вважають… не думають… Виходять з автобусів щось п'ють сідають в автобуси… «До побачення, панове!» А як жінок ґвалтують присмерті прикутих і спутаних, туристи такого ніколи не бачать!.. Хоч і три тисячоліття історії!.. Туризм — це рай!..

— А в раю гарно, пане?

— Ще й як! Я знову туди збираюсь!

Хто не помре після відвару, кому порвали тіло, але серце витримало, їм хоч трохи обмитися, хоч трохи гігієни! Холодною водою, зі шланга, крижаною! щоб збадьорити!.. собаки виють у дворі! уся швора! так треба! знову б'ють кийками! Усе ходить ходором під холодними струменями! собаки знай собі валують! Я не кажу про малі камери, вони там тихенько руки на себе накладають… вени перерізають… може, одне зітхання і смерть, хто знає… тільки назавтра під полотном… саван розтину… але є і мученики серйозні! наприклад, абортниця зі сто п'ятнадцятої!.. її виття гучніше від гавкоту!.. чи шпигунка з триста дванадцятої! сторожа напоготові! двері навстіж! кийки свистять, всі інші стогнуть, гикають, вмовкають… буц! буц! ви добре чуєте дубці!.. груди! ноги! я добре чую, слухаю підлогу! Усе дзвенить! Усе чую, припавши вухом до підлоги!.. Простягнутися на ліжнику не можу, я вам казав… падаю набік, як є! із табуретом, що прилип до дупи… Здираю шкірки, підводячись, як вони знов свистять, коли світає… десь близько п'ятої… А ще надокучають, крім шумів, мабуть, мої кишки, закрепи днів на дванадцять чи й два тижні… такі важкі в кишковику закрути… Потім промивання з окропом і п'ятнадцять ампул спеціального екстракту. І потім знову в каземат… Аби не вимагав тих промивань, то був би здох від закупорювання кишок, від завороту!.. І що? Тоді б ви не почули моєї пісеньки! мі! до! до! соль! ані звуку! Ні про Лео, ні про тітоньку Естрему!

А ще Тхір ламає мені стіну! Зустрінемось у лазареті! Знайду його так чи інакше! Завжди його знаходжу! Він звик до мого ставлення!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века