Феєрія для іншого разу

Обожнення бачиш краще, коли життя вислизає… Не був певен, що живим лишуся! забився добряче!.. дісталося! А ще й голову маю чутливу! надбиту! упав у ліфт! Ах, Арлетта кохає мене, обожнює… я її теж кохаю, на свій лад, я не те щоб дуже витончений… Люблю Бебера, своїх хворих пацієнтів, усе якось безладно… гамузом!.. до душі не часто зазираю… клопоти обсіли, рутинне життя, нехитре щастя, гаразди й негаразди… З Лілі направду підфортунило, життя Жюля підкинуло теж, по сусідству, покидька підступного!.. кажу вам, брудний тип! нестерпний!.. Але який не є, та мені дорогий… ох, геть не маю ілюзій… обрубок, Карабос!.. смердючий серцем і душею! егоїст, свинтус, що й казати! ница натура… але до кнура не дотягає!.. отож, як бачите… пияк, брехло, крутій, фігляр, але чарівник, злий і веселий… але не весь час… годину з десяти!.. ловіть момент!.. таке чудовисько тримати… у клітці чи в сіні… я б його під сіном ховав, як індуси своїх кобр, з якими їм незмога розлучитися… Жюль окрім інших опороків, він ще й пияк без розбору, хтивий, лінивий, зауважте… а ще й скупердяй, якого пошукати!.. тобто пречудова вдача!.. і додам: крадій!.. де що не так лежить!..

Може, поцікавитися, що з ним?.. я без самолюбства, хоч він і повівся бридко… як він Лілі мацав у мене перед очима… користаючись нагодою…

— А з Жюлем усе гаразд, Лілі?

Так, у нього все якнайкраще, здається…

Я пролежав без пам'яті зо три чверті години перед його будинком… Він мені на поміч не поспішив!.. тепер бачу, майже звечоріло… бачу сад за вікном… сонце сідає… Сакре-Кер бовваніє… такий вид з мого ліжка… я добряче забився, що й казати, лежу, страждаю… голові найбільше дісталося…

— Він у «Прюн», з ним усе гаразд!

Це новини знизу, від консьєржки… та я не дуже й непокоївся… але всі його вишкірені шанувальники!.. і розлючені не знати з чого! через статуетки?.. акварелі?.. через піддивляння?.. не досить сідниць побачили!.. Ага, справді!.. не досить сідниць побачили!..

— Але ж, скажи, він тебе виліпив?

— Так, Луї!.. Так, Луї!.. не перевтомлюйся!

Завжди говорить мені про перевтому!..

— Де ви були?

— У «Прюн»!

«Прюн» — це в кінці вулиці Ортанс… збіговисько митців, балачки! гамір! веремія!

— Жюль мене не пожалів?

— Скоріше ні…

Ніколи мені не бреше.

— Що казав?

— О, ти ж знаєш…

Гадаю, то був жах, уся огуда, яку на мене звів цей фігляр! горбань заздрісний, ядучий обрубок, доки я здихав на хіднику! Вона нізащо не перекаже… та я й не зрозумію… падіння в ліфт мене доконало!.. мені кінець… більш не підведуся…

— Тобі краще, Фердінане? Нічого не поламано? Як голова?

Це Оттавіо каже… голосно запитує, ще й на вухо…

— Так… так… уже краще.

Заспокоюю його. Ах, Оттавіо! оце друзяка!.. справжній!.. а ще атлет!.. і відданий!..

Чай допито.

— Ну що ж, Фердінане, ми пішли! Тобі краще!.. Поспи!.. Лілі з тобою…

У них свої справи… пішли… Шармуаз, Оттавіо, пані Влюв… і пані Жандрон, і Арлетта… сади за вікном ще пливуть, гойдаються… нічого не скажу… боюся за голову… коридор теж гойдається… чи це враження мого мозку?.. а стіни вже не так хитаються… здається…

— Дуже бомбило?

Це я запитую.

— Та ні, коло нас не дуже… більше Сент-Уен…

Це так, насправді затихло все… Тільки трохи відлуння… тільки брум-брум десь удалині… вікна відчинені, співає соловей… це не літературний прийом… соловей!.. не якийсь там горобець чи синиця… хазяїн чагарів за майданчиком для гри в кулі!.. щоліта, щовечора, ви тільки підіть туди поночі… за завулком Дюранта почуєте… на липах… бравого соловейка… його тріолети, щойно замовкнуть сирени тривоги… я чую його навіть звідси, лежачи на спині, крізь шум у вухах…

Намагаюся почути.

Брррум!..

Знову падають! і знову брррум!..

— Ти ба, це ще не кінець!..

— Це у тебе, любий, у твоїй голові!

Лілі знає, у мене голова, часом вчувається, часом дзвін, це після поранення… але це знадвору! я певен!.. вибухи з боку Mo…

— Піди глянь, люба!

— Твоя правда, але це далеко… отам… заграва… за «Рено»… здається…

За «Рено» чи деінде! не дуже розуміється!..

— Але ж ти чуєш сирени? Я ж не вигадую сирен! знову гудуть! усе знову!

Вона погоджується…

— Скажи, Лілі, ми ж не підемо! Годі вже! Не підемо донизу!

Пальцями піднімаю повіки… хочу бачити вогні етеру… ах, усе знову засяяло… жовтим… жовтим… нарцисово-жовтим… усе повітря!.. усе небо!.. Сакре-Кер!.. усе!.. яскраве!.. яскраве!.. сліпуче!.. і знову ба-бах!.. даруйте!.. усе спочатку!.. І електричний струм зайвий… від електричної компанії!.. Домівка освітлена, як за білого дня!.. струму все одно немає!.. хотів спочити… мені справді зле… не просто заслаб!.. зле!.. не буду знову з подробицями!.. до того ж, працював ночами майже тиждень… без сну… бомбили Ренжіс… знесилився, справді!.. тепер вони знову за своє, от свині!.. все знову ходить ходором!.. шафа знову совається й хитається…

— Поглянь, Арлетто, поглянь на шафу! шафа кульгає до дверей!.. іде від нас! суне! чіпляється об стінку! ні?.. я що, марю, Лілі, чи що?.. куди вона?..

Меблі оживають, хитаються… соваються… і стіни!.. стіни теж!..

— Та ні, ні, Луї…

— Та де ж ні!.. Так!..

Я певен!