Читаем Феєрія для іншого разу полностью

пригадуєте? тільки того несли у землю… а мене нагору!.. учотирьох… лицарі вп'ятьох і дами в генінах… Лілі розповіла… сім поверхів… Я впав у шахту ліфта, двері не зачинені… ні!.. ще нижче… упав ще нижче!.. у підвал!.. Брррум!.. гукав Лілі… гукав Бебера… усіх гукав… Підібрали мене надворі… чотири лицарі й дами несли додому… Зі мною брррум! і раніше траплявся… ще в чотирнадцятому, направду… у листопаді чотирнадцятого… брррум! Злетів від вибуху, сторчака! Підкинуло!.. чималим! «сто сьомим»! із сідла на «Демолісьйоні»… так кобилу звали… ми замикали марш! Шаблею наголо! Як пір'їнка! Летів! людська доля! Ох, спогади захитали… побачите… все пригадаю!.. злечу!.. нікого не обмину!.. ні уламків чотирнадцятого!.. ні вісімнадцятого!.. ні тридцять п'ятого!.. ні сорок четвертого!.. атож, рахую!.. перераховую!.. усе згадаю!.. як спіднє в день прання… як ноти на Жюлевому флюгельгорні!.. мерщій!.. чоловік-уламок!.. такий!.. сякий!.. кальсони!.. до-дієз!.. хусточки!.. одну з одної висмикую!.. рукою чарівника!.. вправною!.. маєте хусточку!.. бездоганно!.. у захваті будете!.. я старатимуся… схоплю тут!.. висмикну там!.. Брррум!.. глибокий струс, удар на весь квартал Ґут-д'Ор! і Кар'єрів! Кажу вам! І «Дюфаєль»! Сказати б, навіть далі! вище! у голові гикавка! Ах, Сакре-Кер! «Савояр», космічний дзвін[154]! знаєте? дзвін-сполох на всю Гірку!.. аж дрижить будинок!.. то що про голову казати!.. принесли мене! з доброго наміру! сказали!.. до нас додому! вісім поверхів будинок! я їм сказав би: покиньте! їх було шестеро… Оттавіо, Шармуаз… пан Влюв, і пані Жандрон, і Арлетта… я впав на кабіну ліфта!.. щастя, що та благословенна кабіна стояла на шостому!.. якби нижче, то вбився б! пірнув лише на шість метрів!.. міг би руки-ноги поламати… і вдруге голову розбити!.. а вони питали: «Ти цілий? ти цілий?» доречне запитання!

— Ні! А Бебер?

Отакий я відданий і тілом, і душею… дбаю… перша думка: мій кіт.

— Та облиш Бебера… Ти сам як?

Непокоїлися, а надто Оттавіо і Шармуаз, знали, що я охляв, перевтомився так, що сам Бог не знає! і потім, звиняйте! подряпини, плями, синці, набряки… вони бачили!..

— Нічого не поламав, любий? Не поламав?

Я сам лікар, чи не так? я лікар! уже не міг очей розплющити… упав, забив лоба, брову розкраяв! а так усе ціле! ціле! тільки кров'ю вмився, а так нічого… надто на скронях… стікала… наче стусанів надавали… аби нижче, убився б!.. аби ліфт опинився нижче… десь на другому!.. кажу вам!.. пощастило!.. але макітру забив добряче!.. наслідки запаморочення!.. у ліжку нудило… усе кепсько, знаю!.. нема ради! мужність передусім!.. розплющую око, дивлюся навколо… комода біля стіни нема… пішов вальсом комод!.. посунув через двері… польку витинає на сходах!.. Будинок добряче струсонуло! хитнуло ще й як! і сходи!

— Лілі, як це? Лілі, як це? що сталося? комод що, пішов вальсом?

Відповідають усі разом… нічого не второпаю… шум у вухах… розпластався на ліжку… Не тільки комод, інші меблі теж у танці… штовхаються, ніжки ламаються!.. бомбардування[155]… а комод не дурень… вертається назад додому!..

Отже, я кажу, Оттавіо, Шармуаз, панство Жандрон перенесли мене до ліжка… Підібрали над риштаком напроти Жюля… Арлетта заварює мені ромашку… Арлетта — це Лілі… вона направду найдобріша з усіх наймиліших душ, Арлетта, Лілі… несе обережно повну чашку, щоб не розхлюпати!.. бо коридор гойдається з кінця в кінець… хилиться… мов на хвилі… Ох, нехай Лілі вважає на комод… але вона — сама вправність, та Лілі!

— Ромашки вип'єш, Фердінане? Ромашки?

Усі наполягають, аби я попив гарячого…

— Га, Фердінане? Га, Фердінане?

Не знаю, чи це від поштовхів, але вони здаються мені ще очманілішими, ніж я сам, мої друзі-санітари… тільки й знають, що га Фердінане? га? га? У мене ще свої шуми… я вам казав… а ще й бомби! сиплються без упину! ґроно за ґроном! І не тільки комод коридором совається, а й відлуння вибухів, і Лілі з чашкою… дзень! дзень!.. ага, чую, тривоги вже нема… але даруйте! а бомби!.. уповільнені, як вони кажуть… Брррум!.. нівроку!..

— Лілі! Лілі!

Гукаю.

— Біс з нею, з ромашкою!

Не хочу, щоб мене покинула!.. Не хочу, аби знову пішла до Жюля! Води досить, молока досить! А коли не стане, якось перебудемося!

В очах мерехтить, а ще кров, синці… вона цілує мене, не перестає цілувати! кров, вії, посічену брову… скроні… ніжно лиже, палко… обожнення… обожнює мене…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века