Медея

МЕДЕЯ: Щастя… (Знову мовчанка. Несподівано вона почала говорити непорушно, слабим покірним голосом): Ясоне, це так тяжко сказати, майже неможливо. Мені бракує голосу і я соромлюся… Коли б я тобі сказала, що я хочу ще раз з тобою попробувати жити — ти б повірив мені?

ЯСОН: Ні, Медеє.

МЕДЕЯ (по павзі): Ти маєш слушність. (Говорить беззвучним голосом): Так, отже ми вже про все поговорили, чи ж не так?

ЯСОН: Так.

МЕДЕЯ: Ти, ти закінчив. Ти обмитий уже, чистий. Можеш тепер іти. Прощавай, Ясоне.

ЯСОН: Прощавай, Медеє. Не можу тобі сказати: будь щасливою… Будь сама собою.

(Вийшов. Медея тихо говорить):

МЕДЕЯ: їхнє щастя… (Враз вона підводиться і гукає вслід зникаючому Ясонові):

Ясоне! Не йди так від мене. Оглянься! Клич будьщо собі на підмогу. Вагайся! Страждай! Ясоне, благаю тебе, одної хвилинки безпорадності! чи сумніву в твоїх очах досить, щоб усіх нас врятувати!.. (Біжить услід за ним, зупиняється, знову гукає):

Ясоне! Твоя правда, ти добрий, ти справедливий. Уся провина назавжди лягла на мені. Лиш хвилинку, одну єдину хвилинку ти повинен у цьому сумніватися. Оглянься! Можливо, я визволюсь.

(Втомлено опускаються її руки. Ясон уже далеко. Зміненим голосом вона гукає): Няню!

(Біля візка появилася Нянька).

МЕДЕЯ: Скоро настане день. Буди дітей, одягай їх, як на свято. Вони віднесуть дочці Креона весільний подарунок.

НЯНЬКА: Подарунок? Що ти маєш ще дарувати?

МЕДЕЯ: Дістань з моєї схованки чорну скриньку, яку я взяла з Колхіди.

НЯНЬКА: Ти ж заборонила доторкатися до неї. Навіть Ясон про неї не смів нічого знати.

МЕДЕЯ: Дістань, стара, без зайвих розмов. Я не маю часу тепер вислухувати тебе. Все мусить відбутися в страшнім поспіху. Дай скриньку і проведи їх аж до міста. Хай питають дороги до палацу короля. Прийшовши, хай скажуть Креонові, що це подарунок нареченій від їхньої матері… Хай віддадуть скриньку і вертаються назад. У цій скриньці лежить золотий серпанок і діадема, які залишились мені від нашого родинного скарбу. Діти не сміють відкривати скриньки. (Стара вагається. Раптом Медея крикнула на неї диким голосом): Роби, що кажу!

(Стара зникає. Пізніше мовчазно виходить з дітьми і йде геть).

МЕДЕЯ (сама): Зараз, Медеє, зараз ти будь собою. О, болю! Ти великий, гарячий звірю, що повзеш по мені, візьми мене. Сьогодні я тобі належу, я твоя жінка, розшматуй мене, палай у мені, закрий мої уста своїм задушливим подихом. Нарешті я живу. Я страждаю і я ненавиджу. Ось моє весілля. Лише заради цієї ночі я до цього часу жила.

О, ти, ноче, обтяжена ноче, повна задушних криків і повна боротьби, шепотлива ноче, що розповідаєш мені про всіх звірів, які переслідують одні одних, беруть, убивають, ноче, прошу, зачекай ще, не кінчайся так хутко, не переходь у день… А ви, незчисленні звірі кругом мене, ви, невинні, страшенні, душогубні істоти цього степу. Хоч люди не відчувають вас і називають цей велетенський шепіт тихого парування і вбивства «спюкійною ніччю». Але ж я, я відчуваю вас, я чую вас уперше цієї ночі, чую в глибинах вод, поміж травами, на деревах і під землею. Однакова кров тече по наших жилах. Кровожерні звірі цієї ночі, Медея такий же звір, як ви, вона так само хоче жити і вбивати. І на всьому цьому темному просторі в ту ж саму годину мільйони звірів душать один одного. Ви, незчисленно багато звірів, Медея живе серед вас, кориться вашим наказам і віддається вашому родові. Я викрикую ваші загадкові кличі, як і ви, я не хочу досліджувати, а слухаюсь темного наказу. Я переступаю слабе світло. Звірі, я ваша. Все, що полює і вбиває цієї ночі — це Медея.

НЯНЬКА (раптом вривається): Медеє! Діти дійшли до палацу і великий гамір зчинився у місті. Я не знаю, що за злочинство трапилось, але ним уже наповнилось повітря. Запрягаймо коня! Тікаймо! Хутчій через кордон!

МЕДЕЯ: Я буду втікати? Коли б я навіть далеко звідси від’їхала, я б повернулася, щоб повтішатися таким видовищем.

НЯНЬКА: Що за видовище?

(Вбігає хлопець).

ХЛОПЕЦЬ: Все втрачено. Королівство, держава — все згинуло. Король і його дочка мертві.

МЕДЕЯ: Так швидко померли? Як же це трапилось?

ХЛОПЕЦЬ: До палацу прийшло двоє дітей і принесли з собою подарунок для Кревси. Це була чорна скринька, в якій лежали багатооздоблений серпанок і дорогоцінна діядема. Але тільки-но Кревса доторкнулася цінностей, бажаючи, як кожна цікава дівчина, приміряти прикрасу перед люстром, вона враз змінилася на кольорі, впала на підлогу і спотворена болем корчилась від неймовірних мук.

МЕДЕЯ (кричить): Вона бридка була? Бридка, як сама смерть? Чи так?