Медея

Пізніше малий аргонавт прийняв знову жіночу подобу, а її супутник — чоловічу. Тоді почали ми один одному робити прикрості. Коли жінки проходили вулицями, я оглядав їх… А одного дня я був здивований, коли почув, як твій сміх звучав співзвучно із сміхом тієї людини з чужого гурту. Потім почалися твої брехні. Спочатку одна-єдина, яка слідувала за нами, мов прокажений звір, і після якої ми не наважувались один одному дивитися у вічі. Згодом додалися інші, що день — то більше. Ночами, коли ми соромились власного тіла, ми чули, як навколо нас повзе і дихає звір — ціле стадо звірів. У цих змаганнях, без ніжностіи народилася наша ненависть. Нас стало тепер троє, — бо той звір стояв між нами — тому кожний із нас хотів один від одного тікати. Але навіщо говорити про мертві речі? Навіть моя ненависть уже мертва.

МЕДЕЯ: Коли це справді лише мертві речі, чому ж тоді так тяжко ми страждаємо?

ЯСОН: Бо кожна річ народжується і вмирає в болі.

МЕДЕЯ: Ти дуже страждав, Ясоне?

ЯСОН: Так.

МЕДЕЯ: Але ж при всьому, чого я допустилася, я не була щасливішою від тебе.

Ясон: Знаю. (Мовчанка).

МЕДЕЯ (запитує глухо): Чому ж тоді так довго ти залишався біля мене?

ЯСОН (з жестом): Я тебе любив, Медеє. Разом з тобою я любив наше невгомонне дике життя, наші злочини, наші пригоди. Я любив наші обійми і наші низькі підлі розходження. Я любив після всіх цих сварок і бійок ту згоду, яку ми віднаходили. Я любив твій чорний світ, твою сміливість, твою відпорність, твою довірливість смерті і жахові, твій шал до нищення. З тобою я думав, що треба лише брати, лише боротися і що все на світі дозволено.

МЕДЕЯ: А сьогодні ти вже так не думаєш?

ЯСОН: Ні. Я хочу скоритися.

МЕДЕЯ (бурмочучи): Скоритися?

ЯСОН: Так. Я хочу бути сумирним. Я хочу, щоб цей світ, цей хаос, в який ти мене завела, прийняв урешті тверду форму. Зрозуміло, ти маєш слушність, кажучи, що тепер нерозумно про це думати, що однаково я не побачу від цього світла, що однаково мені не буде спокою. Що після всього треба все хватати кривавими руками, хоч треба відкинути те, що відірвано. Але я хочу тепер спинитися і стати людиною. Такою, що живе, можливо навіть без ілюзій, як усі ті, яких ми зневажали. Я хочу робити, що робили мій батько, батько мого батька і всі інші, що ще задовго до нас і при дрібніших обставинах скорялися порядкові. Я хочу звільнити собі місце в цьому безладді і темряві, на якому може постати чоловік.

МЕДЕЯ: Чи спроможний ти це зробити?

ЯСОН: Без тебе, без твоєї щоденної отрути зможу, так, зможу.

МЕДЕЯ: Без мене! Ти, ти ще без мене можеш собі світ уявляти?

ЯСОН: Наскільки моїх сил, я буду пробувати. Жаль мені, але я вже не молодий. Я хочу якнайпростіше покінчити з цими страшенними протиріччями, з тими прірвами, з тими ранами. Я відсуваю все набік.

МЕДЕЯ: Ти говориш зовсім спокійно, Ясоне, але твої слова жахливі. Як певно ти почуваєш себе. Який ти тепер сильний!

ЯСОН: Так, я сильний.

МЕДЕЯ: Ти з породи Авелів, з породи справедливих, з породи багатих. Як спокійно ви всі можете говорити! Хіба не добре мати в своєму розпорядженні небо та ще й посіпак. Хіба недобре одного прекрасного дня подумати так, як батько і як батько батька думав — так як усі, що здавен-давна завжди мають слушність. Усе це вам одного ранку як з неба падає, лише б тільки найшла на вас перша втома, позначилися перші зморшки або прибули перші гроші. Провадь далі свою гру, Ясоне, ти цим самим готуєш собі щасливу старість!

ЯСОН: Я б усе віддав, Медеє, щоб ми в заспокоєному світі біч-о-біч постарілися. Але ти не бажаєш цього.

МЕДЕЯ: Ні.

ЯСОН: Йди своєю дорогою. Біжи в своєму зачарованому колі, роздирай себе, муч себе, зневажай, глумся, вбивай, топчи все те, чим ти не спромоглася стати. Я хочу зупинитися. Хочу задовільнитися. Я хочу все сприйняти так само твердо й відважно, як колись я це все з тобою відкидав. А коли я мушу боротися, то лише для цього буду боротися, покірний, спершись на цю смішну стіну, яку я споруджую між мною і безглуздим нічим. (Павза. Згодом він каже): Накінці бути лише цим — і нічим іншим — бути людиною.

МЕДЕЯ: Не сумнівайся, Ясоне, — тепер ти вже людина.

ЯСОІН: Також приймаю і твою зневагу. (Він устав). Ця молода дівчина вродлива. Але не така вродлива, як ти того вечора, в Колхіді. І я ніколи її так не кохатиму, як тебе кохав. Але вона молода, звичайна і недоторкана. В ясний соняшний ранок я відберу її від батька й матері, вона буде в білій сукні й оточена малими дітьми, відберу поважно, без усмішки. Я очікую від її необізнаних рук чемности, забуття — і, якщо на це буде воля богів, того, що ти так сильно зневажала і що тобі завжди було чужим — щастя, бідолашного щастя.

(Замовк. Тиша. Згодом бурмотить Медея):