Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

За часів, коли Словаччині належала Угорщині, замок Чахтіце мав мадярську назву Чейт і належав давньому роду Баторі. Ніхто не був хоробрішим чоловіків роду Баторі в битвах із ворогами, ніхто не міг зрівнятися з ними в жорстокості і норовливості. У XVI столітті, після битви при Мохачі, унаслідок якої Угорщина відійшла туркам, Баторі розділилися на дві гілки: Ечед і Шомльо. Перша гілка сховалася в гірській Словаччині, друга ж заволоділа Трансільванією, похмурою країною вампірів і вовків-перевертнів, де сонце, як розповідали місцеві жителі, ледь-ледь пробивалося крізь крони безкрайніх лісів.

1576 року Стефан Баторі з гілки Шомльо став королем Польщі. Він зі своєю армією врятував Відень від турків, заслуживши вдячність австрійських Габсбургів, які на той час оголосили себе королями Угорщини. Задовго до цього сестра Стефана Анна вийшла заміж за Дьєрдя Баторі з гілки Ечед. Представники родини і раніше вступали в родинні шлюби, які пришвидшували їх виродження.

Баторі хворіли на епілепсію (саме вона призвела до ранньої смерті короля Стефана), божевілля, алкоголізм. У сирих стінах замків їм дошкуляли подагра і ревматизм. Ця недуга вразила і народжену 1560 року Ержебет (Єлизавета) Баторі, дочку Дьєрдя і Анни. Можливо, цим і пояснювалися напади дикої люті, що охоплювала її з дитинства. Та, швидше за все, річ тут у сімейних генах Баторі і загальної жорстокості того часу. На рівнинах Угорщини і в Карпатських горах різали одне одного турки, угорці й австрійці. Спійманих полководців ворога живцем варили в казанах або саджали на палю. Дядька Ержебет, Андраша Баторі, зарубали сокирою на гірському перевалі. Її тітку Клару згвалтував турецький загін, після чого бідоласі перерізали горло. Втім, вона сама до того позбавила життя двох чоловіків.

Доля знатних дівчат у суворому світі тих часів була визначена раз і назавжди: раннє заміжжя, діти, господарство. Те саме чекало і на Ержебет, яку ще в дитинстві заручили з графським сином Ференцем Надашді. Її батько рано помер, мати виїхала жити в інший замок, і не за роками розвинена дівчинка була надана самій собі. У віці 14 років Ержебет народила сина від лакея. Лакей зник безвісти, як і дитина, а саму дівчину поспішили видати заміж. Подружжя оселилося в Чейте — одному із сімнадцяти замків сімейства Баторі. Придане було таким багатим, що Ференц, чоловік Ержебет, не торкався питання про невинність нареченої. Втім, його це не дуже цікавило: незабаром після весілля він пішов у похід на турків і відтоді з'являвся вдома нечасто. Проте Ержебет народила від нього доньок Анну, Оршолю (Урсулу), Катаріну і сина Пала. Як заведено було тоді в суспільстві, дітей доглядали годувальниці і служниці, а після цього їх відправляли на виховання в інші знатні родини.

Залишившись наодинці, Ержебет страшенно нудьгувала. Вона мріяла вирватися з гірської глушини і потрапити на бал у Відні або Пресбурзі, де всі б побачили її красу. Вона була високою, стрункою, білошкірою. Світлими були і її густі кучері, які вона відбілювала настоєм шафрану. Крім того, вона щоранку вмивалася холодною водою і любила кінні прогулянки. Не раз бачили вночі місцеві жителі, як скажено скаче вона по окрузі на чорному як смола коні Винарі. А ще розповідали, що вона сама карає служниць — щипає їх або тягає за волосся, причому при вигляді крові стає просто одержимою. Під час одного з візитів Ференц знайшов у саду голу дівчину, прив'язану до дерева і обліплену мухами й мурахами. На його запитання Ержебет безтурботно відповіла: «Вона крала груші. Я обмазала її медом, щоб гарненько провчити».

У ту пору графиня ще нікого не вбивала. Хоча й безгрішною вона не була: за відсутності чоловіка завела коханця, сусідського поміщика Ладислава Бенде. Одного разу вони вдвох мчали на конях дорогою і обдали брудом якусь потворну стару. «Поспішай, поспішай, красуне! — гукнула та їй услід. — Скоро ти станеш такою самою, як я!» Удома Ержебет довго вдивлялася у венеціанське дзеркало. Невже відьма сказала правду? Так, їй уже за сорок, але її форми так само бездоганні, а шкіра пружна. Хоча… У кутку рота з'явилася зрадницька зморшка… Ще трохи, і підкрадеться старість, і ніхто вже тоді не захопиться її красою. Із зіпсованим настроєм господиня пішла спати…

На початку 1604 року помер її чоловік, який підхопив лихоманку в одному з походів. Сусіди жаліли вдову, і ніхто не знав, що чекає на її підданих у тихому містечку біля підніжжя замку.