Нічийна троянда

Це
написане дрібно між мурами
незрушно-правдиве
Вгору й Назад у
серцесвітле майбутнє.

Там.

Слово-
моли, море-
барвні, аж
геть у незвідане.

Відтак:
шереги
буїв, скорботних буїв
із
прекрасними, мов секунди, стрибаючими
рефлексами дихання —: світло-
дзвонні тони (дум-,
дун-, ун-,
unde suspirat
cor)[36],
по-
гашено, за-
плачено, наше.

Зриме, чутне,
вільно-
постале наметове слово:

Разом.

Ein Wurfholz

Ein Wurfholz, auf Atemwegen,
so wanderts, das Flügel-
mächtige, das
Wahre. Auf
Sternen-
bahnen, von Welten-
splittern geküsst, von Zeit-
körnern genarbt, von Zeitstaub, mit-
verwaisend mit euch,
Lapilli, ver-
zwergt, verwinzigt, ver-
nichtet,
verbracht und verworfen,
sich selber der Reim, —
so kommt es
geflogen, so kommts
wieder und heim,
einen Herzschlag, ein Tausendjahr lang
innezuhalten als
einziger Zeiger im Rund,
das eine Seele,
das seine
Seele
beschrieb,
das eine
Seele
beziffert.

Бумеранг

Бумеранг, стежинами подиху,
так він мандрує, крило-
потужний,
правдивий.
Орбітами
зір, цілований
скалками світу, вкритий
шрамами часових зерен, часовим пилом,
осиротілий разом із вами,
лапіллі[37], що до розміру гномиків
зменшені та змалілі,
знищені,
переправлені та відторгнуті,
сам собі римою, —
так він ширяє
в польоті, так
знову вертає назад,
щоб зупинитись
на серця удар чи на тисячу літ
як однісінька стрілка на циферблаті,
яка чиюсь душу,
яка свою
душу
цілком описала,
яка чиюсь
душу
цифрує.

HAWDALAH

An dem einen, dem
einzigen
Faden, an ihm
spinnst du — von ihm
Umsponnener, ins
Freie, dahin,
ins Gebundne.

Groß
stehn die Spindeln
ins Unland, die Bäume: es ist,
von unten her, ein
Licht geknüpft in die Luft-
matte, auf der du den Tisch deckst, den leeren
Stühlen und ihrem
Sabbatglanz zu — —

zu Ehren.

ГАВДАЛА [38]

Одну,
єдину
нитку, її ти
прядеш — нею
оплутаний, на
волю, туди,
у зв'язане цілокупно.

Могутньо
стримлять веретена
в безплідну землю, дерева:
знизу,
світло, долучене до етерної
мати, на котрій ти стіл накриваєш, порожнім
стільцям та їхньому
блискові шабату на — —

на пошану.

LE MENHIR

Wachsendes
Steingrau.

Graugestalt, augen-
loser du, Steinblick, mit dem uns
die Erde hervortrat, menschlich,
auf Dunkel-, auf Weißheidewegen,
abends, vor
dir, Himmelsschlucht.

Verkebstes, hierhergekarrt, sank
über den Herzrücken weg. Meer-
mühle mahlte.

Hellflüglig hingst du, früh,
zwischen Ginster und Stein,
kleine Phaläne.

Schwarz, phylakterien-
farben, so wart ihr,
ihr mit-
betenden Schoten.

LE MENHIR [39]