Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Джек. А ось я думаю, що в них навіть забагато всякої всячини. Вони завжди забивають тобі голову розповідями про людей, яких ти не знаєш, ніколи не бачив і які тебе аніскілечки не цікавлять. Про всіляких тварюк!

Елджернон. А мені здається, люди, яких ти не бачив, якраз і є чарівні. Мене, наприклад, зараз цікавить одна дівчина, якої я зроду не бачив, – дуже цікавить!

Джек. Але ж це безглуздя!

Елджернон. Ніяке не безглуздя!

Джек. Та нехай уже, я не буду з тобою за це сперечатись. Ти вічно заводиш суперечки про будь-що.

Елджернон. Але все на світі задля цього ж і створено!

Джек. Якби мене запосіли такі думки, то я б віку собі вкоротив, їй-бо… (Пауза.) А чи не здається тобі, Елджі, що років так за півтораста Ґвендолен може стати схожою на свою матір?

Елджернон. Всі жінки з часом стають схожими на своїх матерів. В цьому їхня трагедія. А чоловіки не стають схожими, і їхня трагедія вже в цьому.

Джек. Це що, дотепно?

Елджернон. Ні, це просто слушно. І правдиво, як і має бути з кожною думкою в нашу цивілізовану добу.

Джек. Мене вже нудить від дотепності. Тепер кожен зробився дотепником. Куди не підеш – неодмінно перестрінеш дотепних людей. Це стає справжнім громадським лихом. Я бозна чим ладен поступитись, аби хоч трохи лишилося справжніх недотеп!

Елджернон. Але хіба ж їх нема?

Джек. Мені кортить бодай одного з них спіткати! Про що вони тарабарять?

Елджернон. Недотепи? Та звісно, що про дотепників!

Джек. Ну й дурні!

Елджернон. До речі, ти сказав Ґвендолен усю правду – що ти Ернест у Лондоні й Джек поза Лондоном?

Джек (опікунчим тоном). Любий мій, правда – це не зовсім те, що годиться говорити милій, ніжній, чарівній дівчині. Які в тебе викривлені думки про ставлення до жінки!

Елджернон. Єдиний спосіб, як слід ставитись до жінки, – це залицятись до неї, якщо вона вродлива, або до іншої, якщо вона негарна.

Джек. Ні, це безглуздя!

Елджернон. А як бути з тією юною панною, в якої ти опікун? Або з міс Кард’ю? Чи з твоїм братом? Чи з непутящим Ернестом?

Джек. О, з Сесілі все гаразд. А щодо брата, то я з ним упораюся до кінця тижня… Мабуть, порішу його в Парижі.

Елджернон. Чому саме в Парижі?

Джек. Та щоб менше клопоту з похороном і всім іншим – так, я порішу його в Парижі… Параліч, це чудово підходить. Безліч людей помирає від паралічу – раз-два і квит, хіба ні?

Елджернон. Так, але це спадкове, мій любий. Воно передається від покоління до покоління.

Джек. Сили небесні! Тоді це не годиться. Що ще можна?

Елджернон. Ну хоч би грип.

Джек. Ні-ні, це буде непереконливо. Скільки людей хворіє на нього – і виживають.

Елджернон. Що ж, тоді вибирай щось інше. Скажімо, гостру застуду. Це підійде.

Джек. А ти певен, що гостра застуда не спадкова або щось подібне?

Елджернон. Звичайно, що неспадкова.

Джек. Тоді дуже добре. Проблему розв’язано.

Елджернон. Але ти, здається, казав, що… що міс Кард’ю трохи аж надміру зацікавилася твоїм бідолашним братом Ернестом? То чи легко їй буде перенести цю втрату?

Джек. Ні, з цим усе гаразд. Сесілі – можу тебе запевнити – далека від романтичних дурощів. Вона має добрий апетит, полюбляє тривалі прогулянки і не перетруджується на своїх уроках.

Елджернон. Я б не проти познайомитися з Сесілі.

Джек. А я подбаю про те, щоб тобі не випало такої нагоди, і ти не повинен називати її на ім’я.

Елджернон. Я вірю, що вона простакувата собою. Я навіть дуже добре уявляю, на кого вона схожа. Вона з тих нудних замудрених дівчат, на яких натрапляєш у провінції. Дівчат, які мають розбухлі уми й розбухлі ноги. Я певний, що вона запекла провінціалка і їй десь так років тридцять дев’ять і зовнішній вигляд відповідний.

Джек. Якраз ні: вона надзвичайно гарна і їй лише вісімнадцять років.

Елджернон. А ти сказав Ґвендолен, що в тебе є вихованка, теж надзвичайно гарна собою і якій тільки вісімнадцять років?

Джек. Хто ж розводиться про такі речі? Життя – це питання такту. І всі ці деталі пізнаються поступово. Сесілі й Ґвендолен неодмінно заприятелюють. Ручуся чим завгодно, що за півгодини після знайомства вони вже зватимуть одна одну сестрами.

Елджернон. Жінки доходять до цієї стадії, спершу обізвавши одна одну зовсім іншими іменами. Але зараз, братчику, якщо ми хочемо запосісти гарний стіл у Вілліса, нам треба швиденько перевдягтись. Уже майже сьома година!

Джек (роздратовано). У тебе вічно майже сьома!

Елджернон. Звісно, бо я голодний.

Джек. Я ще ні разу не бачив тебе ситим… Але все гаразд. Я їду в Олбені, а о восьмій зустрічаємось у Вілліса. Можеш дорогою заглянути до мене, коли хочеш.

Елджернон. А що ми робимо після обіду? Їдемо в театр?

Джек. Ой ні! Мені гидко слухати дурощі.

Елджернон. Тоді в клуб?

Джек. Ой ні! Мені гидко говорити дурощі.

Елджернон. Ну тоді трюхцем доберемось до вар’єте о десятій?

Джек. Ой ні! Мені гидко дивитись на дурощі.

Елджернон. Тоді що ж ми робитимем?

Джек. Нічого!

Елджернон. Але ж це бозна-як важко – нічого не робити. Хоча я не проти важкої роботи, коли тільки вона не заради якоїсь конкретної мети…

Входить Лейн.

Лейн. Міс Ферфакс.

Входить Ґвендолен. Лейн виходить.