Повне зібрання короткої прози. Том 3

Таксі висадило Лероя Біма навпроти бару. Праворуч від нього, у сусідньому кварталі, було Міністерство внутрішніх справ, а на тротуарі стояла темна, безформна пропагандистська будка Герві Ґерта.

Увійшовши до бару, Бім сів за дальній столик. Й одразу почув нечітке, уривчасте бурмотіння Ґерта. Ґерт говорив сам до себе і ще не вловив його присутності.

— Ганьба, — торочив він. — Ганьба їм усім. Брехливе кодло, — плювався отрутою Ґерт у міазмах своєї будки.

— Як справи? — запитав Бім. — Що нового?

Ґертів монолог урвався, він сфокусував свою увагу на Бімі.

— Ти де? В барі?

— Я розслідую вбивство Гаймі.

— Ну так, — сказав Ґерт, — він помер, а база даних працює і друкує свої картки.

— Коли я виходив із квартири Гаймі, — сказав Бім, — у них було шість прикмет, — він натиснув кнопку, обрав собі напій і вкинув жетон.

— То було раніше, — виправив Ґерт, — тепер прикмет більше.

— Скільки?

— Загалом десять.

Десять. Цього зазвичай достатньо. І всі десять підкинув маленький робот... невеличка доріжка слідів — від бетонної стіни будинку до мертвого тіла Гаймі Розенбурґа.

— Оце так пощастило, — задумано сказав він, — особливо Екерсу.

— Оскільки ти мені платиш, — сказав Ґерт, — я скажу тобі решту. Вони вже виїхали на затримання, із Екерсом на чолі.

Отже, робот успішно виконав своє завдання. Принаймні частково. Одне Бім знав напевне: цей пристрій повинен був забратися з квартири. Тіроль не знав про сигналізацію Гаймі.

Гаймі був достатньо розсудливим, щоб тримати це в таємниці.

Якби на її звук не прибігли люди, робот чкурнув би звідти й повернувся до Тіроля. Ніхто навіть не запідозрив би, що всі ці речові докази — краплину крові, дрібку тютюну, клаптик тканини, волосину і все решта — підкинула машина, щоб ввести слідство в оману.

— На кого в них ордер? — спитав Бім.

— На Девіда Лантано.

Бім здригнувся.

— Ну, звісно. Ось де притичина — його підставили!

Ґертові було до того байдуже, він був найманим працівником групи незалежних детективів і отримував платню за інформацію, яку здобував, підслуховуючи службовців Міністерства внутрішніх справ. Його мало цікавила політика, ота «Ганьба» була лише декорацією для замулення очей.

— Я знаю, що його підставили, — вів далі Бім, — і Лантано твердитиме те саме. Проте жоден із нас цього не доведе... хіба що в Лантано непробивне алібі.

— Ганьба, — пробурмотів Ґерт, повертаючись до своїх звичних обов’язків. Невеличка групка пізніх перехожих проходила повз його будку, і він мусив замаскувати свою розмову з Бімом. Розмова, спрямована на одного слухача, була нечутна для будь-кого іншого, та краще зайве не ризикувати. Інколи, стоячи близько до будки, можна було вловити аудіосигнал.

Схилившись над своїм напоєм, Лерой Бім розмірковував про те, що він міг би спробувати. Можна було б повідомити про все організацію Лантано, яка була доволі потужна... але це може призвести до масштабної громадянської війни. Та й не дуже він переймався цим хибним звинуваченням, насправді йому було байдуже. Рано чи пізно один із рабовласників мав поглинути іншого: картель — це природне завершення розвитку великого бізнесу. Коли Тіроль позбудеться Лантано, то без перешкод заковтне й організацію конкурента, всі залишаться на своїх посадах і працюватимуть далі.

З іншого боку, одного дня може з’явитися прилад — можливо, уже наполовину зібраний у Тіролевому підвалі, — що сфальсифікує сліди, які вкажуть на Лероя Біма. Якщо заплющити очі на таке першого разу, такі випадки постійно повторюватимуться.

— Подумати лише, що ця штука була у мене в руках, — знесилено пробурмотів він. — Я простукував її протягом довгих п’яти годин. Тоді вона мала вигляд телевізора, а насправді була роботом, що вбив Гаймі.

— Ти впевнений, що робота вже не повернути?

— Не повернути... навіть більше — його вже не існує. Хіба що вона розбила машину і потрапила в аварію, коли везла Тіроля додому.

— Вона? — перепитав Ґерт.

— Його спільниця, — пояснив Бім. — Вона бачила робота. Або принаймні знала про нього, вона приходила з Тіролем.

Бім, на жаль, не знав, що це за одна.

— Яка вона із себе? — запитав Ґерт.

— Висока, волосся кольору червоного дерева. Дуже нервова міміка.

— Отако! Я й не знав, що вона тепер, не криючись, працює на нього. Мабуть, їм і справді був дуже потрібен той прилад, — сказав Ґерт і додав: — Ти не впізнав її? Втім, чому б ти мав її впізнавати, вона не виставляє себе на показ.

— Хто вона?

— Еллен Екере.

Бім пирхнув.

— І що, вона катає Пола Тіроля?

— Ну... так, вона його катає. Можна і так сказати.

— І як давно?

— Я думав, ти про це знаєш. Вони з Екерсом уже рік як розійшлися. Але він не відпускає її від себе, не дає їй розлучення. Боїться громадського осуду. Йому дуже важливо зберегти свій престиж у суспільстві... як незаплямовану сорочку.

— Він знає про свою дружину і Пола Тіроля?

— Авжеж ні. Він тільки знає, що вона... платонічно в когось закохана. Та йому до того байдуже, аби лише її стосунки залишалися прихованими від людських очей. Усе, що його цікавить, — це власна репутація.