Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Якби Екере дізнався, — вголос почав міркувати Бім, — якби знав, що зв’язує його дружину з Тіролем... то забув би про всі свої десять зачіпок. Він сам зажадав би схопити Тіроля. І до дідька ті речові докази, він їх потім підтасує, — Бім відштовхнув порожню склянку. — Де зараз Екере?

— Я ж уже казав. Поїхав до Лантано, з ордером на арешт.

— Але він повернеться до відділку? Не поїде додому?

— Звісно, що повернеться, — Ґерт на хвильку замовк. — Бачу два фургони Внутрішньої поліції, що завертають у двір.

Це, мабуть, прибув загін, висланий для затримання злочинця.

Бім напружився.

— Екере із ними?

— Так, він тут. Ганьба! — голос Ґерта забринів шаленою люттю. — Ганьба! Вигнати геть усіх шахраїв зі Служби вигнання!

Бім підвівся і вийшов з бару.

У квартирі Едварда Екерса горіло приглушене світло: можливо, на кухні. Вхідні двері були замкнені. Стоячи на килимку в коридорі, Бім професійним оком оглянув дверний механізм. Той був налаштований відчинятися лише для певних візерунків нейронних зв’язків: для власників квартири й обмеженого кола їхніх друзів. Перед ним двері не відчинялися.

Ставши на коліна, Бім увімкнув кишеньковий осцилятор і почав емісію синусних хвиль, поступово збільшуючи частоту. На 150 000 Гц замок винувато клацнув, саме це йому і потрібно. Вимкнувши осцилятор, він почав перебирати зразки візерунків, аж доки знайшов необхідний циліндр. Вставлений у дуло осцилятора, циліндр випромінював синтетичний візерунок нейронних зв’язків, близький до потрібного для цього замка. Двері відчинилися. Бім увійшов.

У напівтемряві вітальня здавалася обставленою скромно і зі смаком. Еллен Екере була доброю господинею. Бім прислухався. Чи вона вдома? І якщо так, то в якій кімнаті? Спить чи все-таки ні?

Він зазирнув до спальні. Там стояло ліжко, але воно було порожнє.

Якщо її тут немає, отже, вона в Тіроля. Проте він не збирався її переслідувати, навіть зараз він достатньо ризикує.

Він оглянув кухню. Там теж нікого. Тоді перейшов до затишно вмебльованої кімнати-вітальні, біля однієї стіни стояв страшенно дорогий бар, біля протилежної — диван на всю стіну. На дивані валялися жіноче пальто, сумка, рукавички. Знайоме вбрання: Еллен Екере сьогодні була в ньому. Отже, вона повернулася сюди після того, як навідалася до його детективної лабораторії.

Єдиною кімнатою, до якої він іще не заглядав, була ванна. Він смикнув за ручку; двері були зачинені зсередини. За ними не чулося ані звуку, проте там точно хтось був. Він відчував, що вона там.

— Еллен, — покликав він крізь дверну шпарину. — Місіс Еллен Екере, це ви?

Ніякої відповіді. Схоже, вона намагалася не зрадити себе жодним звуком: зачаєне, напружене мовчання.

Коли він опустився на коліна, вправляючись зі своєю кишеньковою магнітною відмикачкою, вибухова куля пролетіла крізь двері на тому рівні, де щойно була його голова, і врізалася у стіну за ним.

Двері враз відчинилися, за ними стояла Еллен Екере зі спотвореним жахом обличчям. Жінка стискала у своїй маленькій худій руці один із поліцейських пістолетів чоловіка. Вони стояли на відстані менше фута одне від одного. Не підводячись, Бім схопив її за зап’ясток, вона вистрілила над його головою, вони обоє важко, засапано дихали.

— Годі, — нарешті прохрипів Бім. Дуло пістолета впиралося просто в його маківку. Щоб його вбити, Еллен довелося б націлити пістолет у лоба. Але для цього потрібно було змінити положення руки, а цього він не давав їй зробити, Бім учепився в її зап’ясток так, що вона, хоч як опиралася, була змушена впустити зброю на землю. Пістолет відкотився підлогою, і Бім, хитаючись, підвівся на ноги.

— То ви присіли, — промовила вона глухим шепотом, в якому можна було вловити звинувачувальні нотки.

— Я стояв на колінах: підбирав відмикачку. Добре, що ви цілили мені в голову, — він підібрав пістолет і поклав його до кишені свого пальта, його руки тремтіли.

Еллен Екере уп’ялася в нього важким поглядом, її очі були великі й темні, а обличчя — потворно бліде. Шкіра мала вигляд гіпсового зліпка мерця, якась наче штучна, геть суха, ретельно присипана тальком. Вона здавалася близькою до істерики, все її тіло здригалося від сильного, ледь тамованого тремтіння, крик підступив до самого горла. Вона спробувала щось сказати, та здобулася лиш на хрип.

— Боже, леді, — збентежено сказав Бім. — Ходімо на кухню, там посидимо.

Вона витріщилася на нього так, ніби він сказав щось неймовірне, або вульгарне, або й геть незбагненне, Біг так і не збагнув, що саме з цього списку.

— Та годі вам, — він спробував узяти її за руку, проте вона розлючено відсахнулася. На ній був простий зелений костюм, який дуже їй пасував, вона була худорлява й страшно напружена, та все одно приваблива. У вухах — коштовні сережки з імпортованого каменя, який здавався завжди рухомим... загалом же її вбрання було доволі стриманим.

— Ви... той чоловік із лабораторії, — вимовила вона нарешті глухим, здавленим голосом.