ПРИКАЗКИ

Плачуть діти ко­ло тіла!
«Мати ж на­ша, ма­ти!
А хто ж те­пер нас без те­бе
Буде го­ду­ва­ти?
Хто нас бу­де го­лу­би­ти,
Доглядати вдо­ма?»
Мужик стоїть, підіпер­ся,
Хлипає, сіро­ма!..
«З ким же тат­ко бу­дуть спа­ти?..»
Він аж по­хи­лив­ся:
«Але ж, але ж, мої дітки!..» -
І слізьми за­лив­ся…

ТОЙ, ЩО НАД НАМИ

Стоїть ко­зак ко­ло груші
Дівку підмов­ляє.
А дівчи­на, як ка­ли­на,
Полум’ям па­лає.
Зчервоніло пов­не лич­ко,
Відскочили гру­ди…
Отак да­ла б, та боїться,
Що то послі бу­де.
«А що, - ка­же, - як я бу­ду
Дитиноньку ма­ти?
Хто при­гор­не си­ро­ти­ну,
Буде дог­ля­да­ти?»
Козак жва­во обіймає
Дівчину ру­ка­ми.
«Не жу­рись, дівчи­но, - ка­же, -
А той, що над на­ми!..»
А із груші ста­рий батько:
«О бісо­ва ма­ти!..
То ви бу­де­те ро­би­ти,
А я го­ду­ва­ти?!»
Як по­чу­ли мо­ло­дя­та -
Та від батька в но­ги:
Дівча в ха­ту з пе­ре­ля­ку,
Козак - за по­ро­ги…

18 ап­ре­ля

САМА УЧИТЬ

Біжить дівка; в ру­ках кур­ка,
Сито під пах­вою.
Аж ди­виться - спо­чи­ває
Козак під вер­бою.
Розпалилася дівчи­на,
Гвалтом чо­гось хо­че:
То підійде, то заг­ля­не
Козакові в очі.
То пус­титься утіка­ти,
То знов підсту­пає.
«Та чо­го ж ти утікаєш?» -
Козак про­мов­ляє,
«Який змис­ний!.. Утікаєш!..
Еге!.. Не втіка­ти?!
Я вже ба­чу, що ти хо­чеш!
Бодай не ка­за­ти!..»
«Та дур­на ти! Втек­ла б кур­ка!
Як тут що зро­би­ти?»
«Який змис­ний!.. Втек­ла б кур­ка?!
А си­том нак­ри­ти!..»
Не знав ко­зак, що ро­би­ти, -
Сама на­учає…
Козак жи­во ви­дер кур­ку,
Ситом нак­ри­ває.
Кладе дівку під вер­бою,
Зміряв, як го­диться…
Пішла дівка до­ро­гою -
І не нах­ва­литься…

18 ап­ре­ля

УКАЗ

Їде ко­зак до­ро­гою,
Дівку на­ди­бає;
Вийняв папір з-за па­зу­хи
Та й її чи­тає:
«І про­чая, і про­чая…
По се­му ука­зу
Кожна дівка ко­за­кові
Довжна дать по ра­зу!»
«Чуєш, дівко, що в указі?»
«Та чую, ко­за­че».
І вже ж ра­да-то, пся­юха,
Аж ма­ло не ска­че!
Ізліз ко­зак, покріпив­ся,
На ко­ня сідає,
А дівчи­на підійня­лась
Та й ще за­ба­гає:
«А приг­лянься-но, ко­за­че,
До то­го ука­зу:
Чи не­ма там на­пи­са­но,
Щоб іще по ра­зу?»

18 ап­ре­ля

ЧИ ДАЛЕКО ДО КИЄВА

Питаються якось хлоп­ця
Подорожні лю­ди:
«Чи ба­га­то верс­тов, си­ну,
До Києва бу­де?»
«А не знаю, - хло­пець ка­же, -
Було вісімнад­цять,
Тепер мен­ше, ли­бонь, ста­ло,
Здається, сімнад­цять!»
«Що ж то, си­ну, за при­го­да
Така при­лу­чи­лась?»
«Та при­го­да не при­го­да -
Верства по­ва­ли­лась!»

НА КАЛИТКУ