ПРИКАЗКИ

Ой не тая, мій си­ноньку,
Година нас­та­ла,
Щоб чу­жая ди­ти­нонька
За рідную ста­ла.
Нар[одна] пісня
Журилися муж з жо­ною,
Що дітей не ма­ли;
Далі взя­ли та й під старість
Сироту прий­ня­ли.
Росте тая си­ро­ти­на,
Так їм по­ма­гає!
Але ста­рий, як чу­жо­му,
Все не довіряє.
Та вже, ма­буть, не­да­рем­не
Примовляють лю­ди,
Що ди­ти­нонька чу­жая
За рідну не бу­де!..
Доростає літ ди­ти­на,
Вже по­ра б же­ни­ти,
Пора б уже гос­по­дарст­во
З си­ном поділи­ти.
Але ста­рий ду­же хо­че
Щирість йо­го зна­ти
І за­ду­мує, як си­на
На спро­бу­нок взя­ти.
Повертає раз від па­на
Та й став го­во­ри­ти:
«Жінко ми­ла, си­ну ми­лий,
Годі мені жи­ти!
Розгнівався пан на ме­не,
Повішати хо­че!
І я взавт­ра, як той злодій,
Сплющу свої очі.
Достань, жінко, з скрині гроші,
Треба поділи­ти…
Треба свою ос­тат­нюю
Волю учи­ни­ти».
Стара, бідна, як ди­ти­на,
Плаче і ри­дає;
Бере ключі у ста­ро­го,
Скриню відми­кає.
А у скрині ка­зан гро­шей -
Самії ду­ка­ти!..
Ледве-ледве ста­рий з си­ном
Здужали підня­ти.
Висипали на підло­гу,
От ста­рий сідає
І з ду­катів шти­ри ку­пи
Рівних на­гор­тає.
І го­во­рить: «Пер­ша ку­па
На по­хо­рон бу­де,
Щоби ме­не, як го­диться,
Спом’янули лю­ди!..
Друга ку­па тобі, жінко,
Тобі, моя ми­ла!
Бо ти ж ме­не, як матінка,
Старого лю­би­ла!..
Третя ку­па не­хай бу­де
Тобі, ми­лий си­ну,-
Ти був мені, ми­лий си­ну,
За рідну ди­ти­ну.
А чет­вер­та ку­па гро­шей
Най бу­де для то­го,
Хто да ши­бе­ни­цю взавт­ра
Потягне ста­ро­го!..»
А си­но­чок ісхо­пив­ся,
За гроші ру­кою:
«Я по­тяг­ну вас, та­ту­ню!
Най бу­дуть за мною!»
Здихнув ста­рий, підійняв­ся
Та й по­чав ка­за­ти:
«Іди, хлоп­че пре­по­га­ний,
Іди з мої ха­ти!
Прийняв те­бе я до се­бе
Малим си­ро­тою,
Побивався дні і ночі,
Не спав над то­бою…
Тілько й ду­мав, що із те­бе
Буду поміч ма­ти…
А ти сам го­тов на ме­не
Руку підійня­ти…
Іди ж собі, пре­по­га­ний,
Звідки ти узяв­ся,
Та й не зга­дуй, що ти в ме­не
Сином на­зи­вав­ся!»
Хлопець вий­шов. Ста­рий пла­че:
«Правда, добрі лю­ди,
Що ди­ти­нонька чу­жая
За рідну не бу­де!..»

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ