ПРИКАЗКИ

Читав ра­бин свої кни­ги
Двадцять і сім років,
Перечитав всіх тал­мудів
І усіх про­років…
Читав двад­цять і сім років,
Ні з ким ані сло­ва!..
З ним не сміла го­во­ри­ти
Й са­ма ра­би­но­ва.
І чи то він свою мо­ву
За той час за­був­ся,
Чи з ве­ли­кої на­уки
З ро­зу­му схиб­нув­ся,
А як вий­шов уже на світ
Жидову учи­ти,
Він за­чав уже на ми­гах
З нею го­во­ри­ти!..
Чудуються, ди­ву­ються
Жиди бо­ро­даті -
І да­вай по цілім світі
Гонців роз­си­ла­ти!
Ганяються гонці всю­ди,
Мудрих зволіка­ють;
Та щось мо­ви йо­го й мудрі
Не ду­же вти­на­ють.
Але іде за­по­ро­жець
Та й по­чав пи­та­ти:
«А що у вас, жи­де­ня­та,
Доброго чу­ва­ти?..»
Жиди й ка­жуть ко­за­кові:
«Таке й та­ке діло!..»
«Ет! Дурні ви, жи­де­ня­та! -
Козак ка­же сміло.-
А скажіть-но,- ка­же,- то­му
Величному па­ну,
Що я із ним хоть і за­раз
До роз­мо­ви ста­ну!..»
Пішли жи­ди до ра­би­на,
Разом повк­ля­ка­ли,
Доткнулися йо­го капців,
З стра­хом за­пи­та­ли,
Чи зве­лить він ко­за­кові
Мовити з со­бою…
Рабин тільки по­ди­вив­ся,
Махнув бо­ро­дою…
І вер­ну­лись жи­де­ня­та
Козака про­си­ти,
Щоби ко­зак із ра­би­ном
Ішов го­во­ри­ти…
Прийшов ко­зак, пок­ло­нив­ся,
Рабина вітає…
Але ра­бин встає з крісла,
Палець нас­тав­ляє…
Наставляє - біс то знає,
Чого ра­бин хо­че!..
Але ко­зак йо­му су­нув
Аж два пе­ред очі!..
Кивнув ра­бин го­ло­вою,
Махнув бо­ро­дою;
Показує йо­му вго­ру
Правою ру­кою!..
«Він уго­ру! Тра до­ни­зу!» -
Козак роз­ва­жає
І наг­нув­ся і ру­кою
В зем­лю ути­кає!..
Махнув ра­бин го­ло­вою,
Подивився всю­ди
І скла­дає собі ру­ки
Наохрест на гру­ди!..
Тогді ко­зак прис­ту­пив­ся -
Як заїде в пи­ку!..
Ціле місто зво­рух­ну­лось
З га­ла­су та кри­ку!..
Але ра­бин знов спокійно
Махнув бо­ро­дою!
Поклонився ко­за­кові,
Пішов з жи­до­вою.
Приступили жи­де­ня­та,
Рабина пи­та­ли:
«Що пан ра­бин з за­по­рож­цем
Розмовляти ма­ли?»
І сів ра­бин ко­ло шко­ли
Та й став го­во­ри­ти:
«Я пи­тав­ся: хто б те­бе мав
Такий сот­во­ри­ти?..»
А він ма­ло так ка­за­ти:
«Що пи­та­ти мно­го?
Той ме­не мав сот­во­ри­ти,
Хто те­бе са­мо­го!..»
Я, ге­рехт! Що прав­да, прав­да!
Я ще був пи­та­ти:
Хто б то був, що мав над на­ми
Небо збу­ду­ва­ти?
А во­но пак так ро­зум­но
Мені відка­за­ло:
«Той і не­бо, хто і зем­лю
Сотворити ма­ло!..»
Я ще був йо­му ка­за­ти,
Що бог не гнівли­вий,
А во­но мені ска­за­ло,
Що і спра­вед­ли­вий!..»
Підступили й наші лю­ди,
Козака пи­та­ли:
«А що то ви із ра­би­ном
Розмовляти ма­ли?..»
«А що ж, лю­ди? Та жид жи­дом!
Я лиш по­ка­зав­ся,
А він пальцем вже до ока
Мені до­би­рав­ся…
Та ме­не-то не схит­ри­ти,
Знаю чо­го хо­че,
Та йо­му аж два ко­зацьких
Сунув пе­ред очі!..
Видить ра­бин - не зля­кає!
«Повішаю!» - ка­же.
А я те­бе, йо­му ка­жу,
Закопаю, вра­же!
А він ка­же: «Зв’яжу ру­ки!»
Чи чу­ли оги­ду?..
А я йо­го за то в пи­ку:
«Брешеш, скур­вий жи­ду!..»