Руйнівниця фортець

Удосвіта на подвір'я на запіненому коні вскочив сержант.

– Ясновельможна пані? – запитав він, переводячи подих.

– Вона… зайнята. Кажи. – Іспанець підійшов до нього і схопив коня за вуздечку.

– Клопоти. Прийшло якесь військо.

Еркісія грубо вилаявся. Якусь мить він боровся сам із собою. У нього не було бажання залишати дівчину, але він не бачив іншого виходу — Ханов не був тією людиною, яка приймала рішення, а навіть якщо він і був, колишній домініканець не особливо довіряв його судженням.

– Поклич десятьох чоловіків. Нехай вони стануть на варті біля кабінету і нікого не пускають, якщо тільки я або ясновельможна пані не накажемо інакше.

Сержант віддав честь, вдаривши себе кулаком в груди, та втік, а Еркісія пішов за ним до стайні, де залишив свого коня. Він скочив у сідло й помчав галопом через місто, що прокидалося, ледь бачачи щось попереду в передсвітанковій сірості. Все більше і більше людей виходили на вулицю чи дивилися у вікна, щоб побачити, що відбувається цього разу. Він уникав їх, як міг, прямуючи до мосту. Уже біля річки почув барабанний дріб, горни та флейти, які сповіщали про наближення війська.

На пагорб він прибув саме вчасно. Зупинився біля Ханова, який разом з іншими офіцерами стояв на самій вершині. За кілька секунд оцінив ситуацію. На схилі невеликого пагорба саксонський полковник сформував стрій з двох їхніх полків. Приблизно за дві милі від них невелика армія, приблизно вдвічі більша за їхній розділ, розгорталася у стрій.

– Що тут відбувається?– різко запитав іспанець. - Хто це?

– Гессенці. Чотири з половиною тисячі, в тому числі п'ятсот кірасирів. П'ять фальконетів і дві чвертькартауни. Вони з'явилися раптово, я ледве встиг підняти людей. Вони вимагали, щоб я негайно звільнив їм дорогу до міста, я відмовив, бо що мав робити? Попросив час, щоб надіслати вам повідомлення, але вони почали розгортати шик, тому я зробив те саме.

– Розвідку не посилали?!

– Серед ночі?!– обурився Ханов, змушуючи коня танцювати під ним. – Звідки я міг знати, що якийсь придурок пришльондається тут у темряві? Радійте, що вони не напали на нас одразу, інакше б у вас взагалі не було загону!

– Пан правий і вірно вчинив, – заспокоїв його Еркісія, бо зрозумів, що іншого виходу насправді не було. – Вони сказали, чого бажають?

– Я розмовляв з таким товстим маршалом, він сказав, що вони захоплюють місто від імені герцога Вільяма Гессенського, бла-бла.

– Наразі ми не можемо їх впустити. – Іспанець подумав про дівчину, замкнену в університеті, повністю відірвану від реальності та беззахисну.

– Скажи це їм, а не мені. Я пропоную негайно відступити вздовж річки.

Еркісія розглядав можливості. Вони могли залишитися і захищатися від удвічі більшого ворога, втекти і залишити Катаріну напризволяще або втекти і спробувати забрати дівчину з собою. Про друге не могло бути й мови, і він не хотів ризикувати останнім, тому що не знав, що може статися, і не був цілком упевнений, чи це взагалі можливо - тому що сам пам'ятав, як його власна рука , живучи власним життям, зупинилася на півдороги, коли він намагався доторкнутися до дівчини. У них не було жодного шансу перетнути міст, тому що, перш ніж вони встигнуть сформувати колону, противник атакує їх у середині маневру.

– Ти бачив у них якихось етеромантів?

– Жодного, хіба що вони якось сховані.

– Тоді ми залишаємося тут.

Ханов довго дивився на Еркісію. Він озирнувся.

– Я не хочу псувати тобі забаву, іспанець, але це зовсім хуйове місце для такої битви. У нас є перевага у висоті, але їх удвічі більше, і, чесно кажучи, як військові, вони виглядають краще. Але якщо вони зв'яжуть нас битвою, то нам нікуди подітися, за нами річка. Це останній момент для відступу.

– Це правда, – сказав Еркісія і пришпорив коня. – Але ми не можемо!– заволав він через плече.

Ренегат швидко знайшов капітана етеромантів, суворого високого голландця на ім’я Маартенс, і втиснув йому в руку віридій, який знайшов у кабінеті Андреае.

– Роздайте його своїм найкращим людям. Нехай вони використовують це замість реагентів. Це посилить їх ефект, матеріал безпечний.

Офіцер кивнув, човгнув ногою та пірнув в ряди своїх людей. Еркісія знову пришпорив свого коня й повернувся до Ханова під пильним наглядом решти крихітного штабу, до якого входили два капітани, кілька лейтенантів, ад’ютант і пара сигнальників.

– А знаєш, – сказав полковник, – ми могли б відступити до замку. Тоді вони мало що б могли нам зробити.

Іспанець на мить задумався, але зрештою покрутив головою.

– Ні, не можемо. Тоді ми вляпаємося в облогу і застрягнемо тут Бог знає на скільки часу, без припасів у замку. Ми повинні стояти, чекати та сподіватися, що Катаріна закінчить свої справи в місті до того, як вони атакують.

– Що вона, до речі, робить?

– Це… складно. – Він запам’ятав стан, у якому залишив дівчину.

– Тож ми ніяк не можемо звідси вибратися?

Іспанець у відповідь лише похитав головою, уважно спостерігаючи за полем.

– Що ж, нас чекає важкий день, – зітхнув полковник і смиренно звів очі до неба.