Руйнівниця фортець

Передній фас каре ковзнув в лінію оборони як підігнаний блок, підтримуючи втомлені та знищені роти, які оборонялися з початку бою. Маги почали кидати ефекти наліво і направо, винищуючи гессенську піхоту. Розкидані в лінію, виставлені проти ворога, що рухався, вони не мали достатньої вогневої потужності, щоб щось зробити. Тепер же, коли ворог був зв'язаний боєм та відокремлений від них стіною списів, вони могли безкарно бомбардувати його магічними снарядами. Вперше з початку бою гессенські солдати почали кричати в агонії голосніше, ніж найманці. Безладний мушкетний вогонь мало що робив з етеромантами, які палили, сікли, трощили та валили більше солдатів Вільгельма, розбивши їхній стрій у центрі, хоча лінія ворога була глибшою та стабільнішою, ніж їхня власна.

Еркісія побачив, як полк гессенців, що залишався в резерві, зараз кинувся в бій і розділився на дві частини. Вони збиралися обійти пекельне каре, і він хотів сказати Ханову, що треба цьому запобігти, але одного погляду на поле, а потім на люте, спокійне обличчя німця було достатньо, щоб зрозуміти, що це вже той етап бою, в якім всі підрозділи були задіяні, і з точки зору командира зробити нічого і не можна – лише чекати результату. Однак він помилявся, вважаючи, що полковник найманців збирається чекати, склавши руки.

– Ну, - гаркнув він раптом. – Якщо ми не маємо як втекти, монах, час відробляти наше золото. Дайте йому хтось залізо і йдемо!

Перш ніж іспанець встиг запротестувати, один із сержантів сунув йому в руку величезну і важку швейцарську шаблю, якою можна було відрубати голову, а Ханов пришпорив коня й рушив схилом туди, де ситуація була найгіршою: на правий фланг, де залишилися рештки війська. аркебузири, в більшості своїй спішені, почали відступати під натиском гессенської піхоти. Еркісія вилаявся і не рушив з місця.

Раніше йому траплялося програвати битви, але його завжди оточували друзі з Ордену. Тепер, погойдуючись у сідлі на пагорбі в центральній Німеччині, з очима, залитими потом, сам-один, дивлячись, як Ханов і його хоругви їдуть назустріч ворогу, з надто важким мечем у руці, без реактивів — бо навіть віридіум він роздав серед людей Маартенса — іспанець раптом відчув жахливу самотність. Посеред нічого, за крок від різанини, без мети, духу, форми чи зброї; до нього раптом з усією силою дійшло, яким безглуздим стало його життя. Горе, страх і почуття самотності кипіли в ньому. У цій ситуації він міг зробити дві речі: розвернутися на місці, втекти й забути про все це або пришпорити коня й піти за полковником. Кілька секунд він вагався. І вже хотів був натягнути поводи й повернути кобилу хвостом до бою, коли в ньому прокинулося щось інше. Пиха.

Пиха, яку він ніколи не контролював і яку йому більше не потрібно було контролювати, бо все одно — як він раптом з усією силою усвідомив — він був втрачений і проклятий навіки. Та сама пиха, яка втягнула його в цю історію, а потім, щоб помститися, змусила його зрадити Орден і приєднатися до Катаріни, щоб постійно пояснювати їй світ. Дівчина тут була найменш важливою – але він, Домінік Ібанес Еркісія Перес де ла Лете, мандрівник, бувалець у світі, генерал великого домініканського ордену, кваліфікований теолог і прецизіолог, знавець людей і політики, мав втікати від якоїсь сраної армії третьорозрядного князька? Від цієї думки в нього закипіла кров.

Він пришпорив коня й рушив за штабом Ханова. Менш ніж через тридцять секунд він був закинутий у метушню бою, розмахуючи такою важкою шпагою, що ледве міг її підняти. Розлючений і рішучий, він кинувся в найстрашнішу сутичку, прямо між ворожими шаблями та тесаками аркебузирів, рубаючи й роблячи уколи куди попало. Незабаром іспанець був весь у крові, як і його кінь. Краєм ока він побачив Ханова та сержантів, які билися ліворуч від нього, ближче до центру бою. Він мало не оглух від крику, стукоту списів, брязкоту заліза й тупоту важко взутих ніг. Він на мить припинив рубанину й подивився на центр лінії, але навіть зі свого коня не міг розгледіти, що відбувається на решті пагорба: його погляд був повністю закритий димом і залишками туману.

Тих трьох секунд, на які він зупинився, було достатньо, щоб гессенський пікінер кольнув його коня прямо в груди. Гнідий жеребець заіржав і різко смикнувся, і Еркісія, не готовий до удару, впав на спину, збивши якогось солдата. Він був досвідченим вершником, тому впав добре. На мить він йому не вистачило повітря, але потім іспанець скочив на ноги. Він зачерпнув із землі жменю піску й прошепотів слова praeciosum leviosum — м'ясницьке лезо раптом стало легким, як гілка. І він напав на своїх супротивників, схопивши зброю обома руками, як дворучний меч, і почав бити розмашистими ударами, пам’ятаючи про силу інерції. Оманливо легке лезо з легкістю прорізало гессенські кіраси, відкидаючи ворогів на крок назад, перш ніж вони падали.