Спостерігаючи за англійцями

Дайте собі спокій із пролетарськими педантами-садівниками, а от якщо ви зауважите неочікуваний і непомильний плебейський артефакт у панському садку, то варто все ж поцікавитися у власників, що це таке. Відповідь скаже вам значно більше про класову приналежність власників, аніж сам артефакт. Одного разу я делікатно поцікавилася, що це за садовий гном у садку вихідця із верхівки середнього класу (я сказала щось розумне, на кшталт: «О, гном!»). Власник саду пояснив, що це така форма «іронії». Я у відповідь запитала, перепрошуючи за невігластво, як зрозуміти, що цей гном є актом іронії, а не просто собі звичайний гном? Він набурмосився і просопів, що досить глянути на його садок і одразу ж стане ясно, що гном — це іронічний стьоб.

Садовий гномик, не вгавала я, завжди є свого роду жартом, в якому б садку він не був — тобто ніхто не сприймає їх поважно і не вважає мистецьким об’єктом. Трохи спантеличено і зовсім непереконливо (ще й якось роздратовано) він відповів, що вся сіль в тому, що простолюдини вважають гномів по-справжньому смішними, то його гном смішний тільки тому, що виглядає як приший кобилі хвіст в цьому «панському» садку. Перефразуємо: гномики родом з муніципальних будинків — це жарт, а його гном — це поглумка із простацьких смаків, жарт, що експлуатує тему класовості суспільства. Грань тонка, але дуже чітка. Більше мене в гості не запрошували, як ви вже зрозуміли.

З реакції господаря очевидно, що він належить до верхівки середнього класу, а не до аристократії. Власне кажучи, я спершу помилково завищила його клас, та коли він сказав про «іронію», соціальний ліфт опустився на півкласу нижче. Справдешній пан або просто зізнався б у пристрасті до садових гномиків (і ще б охоче взявся показувати решту представників гномського народу, якими рясніє його елегантно-розхристаний сад), або сказав би щось на зразок: «О, так, мій гномик. Дуже його люблю». Прошу дуже, робіть висновки самі. Аристократам байдуже, що про них думають цікавські антропологи (та будь-хто, зрештою). Та й вони не потребують іронічних гномів, щоб підкреслити свій статус.

Домашні правила та англійськість

Чи можуть наші неписані правила про дім та сад допомогти у визначенні, уточненні та розширенні «граматики» англійськості? Чи вдалося відшукати і утвердити нові риси на роль «визначальних ознак» англійськості? Беручи до уваги, що дім і сад — це дві наші манії, було б дивно, якби аналіз засадничих правил не пролив світло на специфіку англійського менталітету.

Усі люди мають територіальний інстинкт, та англійці, зі своєю манією гніздування і домашнього вогнища, на цьому не спинилися. Чи не всі опитані в ході дослідження зауважили, що англійці просто зациклені на своїх домівках. І ніхто до пуття не знає чому. Зацитуємо Джеремі Паксмена, який впритул наблизився до розуміння цієї визначальної риси: «Замість Батьківщини англійці мають “дім”[41], та це не пояснює нашу невротичну зацикленість на тому домі. Спроба скорелювати наш дім та нашу погоду виглядає непереконливо: в інших країнах погодні умови ще більше сприяють пошуку прихистку, але там аж ніяк нема такої фанатичної тенденції до гніздування, як у нас».

Мені здається, що певні ключі до «домо-манії» можна розгледіти у попередніх розділах книжки, коли ми аналізували інші правила англійськості. Правило рову та підйомного мосту вп’яте репрезентує зацикленість на приватності (ця риса також проявилася у правилах про жахливого ріелтора, про садок перед і за хатою). А лінія соціальної стриманості та сором’язливості повторюється вже сливе вдев’яте чи й вдесяте.

На цьому етапі мені видається слушним виокремити перелічені ознаки у «визначальні риси» англійськості, а також можна визнати, що між ними є тісний зв’язок. На мою думку, зацикленість на домі прямо пропорційно залежить від нашої, майже патологічної потреби у приватності, що, зі свого боку, нерозривно пов’язано з нашими плохенькими соціальними навиками — ми надміру стримані, сором’язливі та легко ніяковіємо.

Скидається на те, що в англійців є три способи подолання «соціальної не-дужості»: перший — це хитромудро використовувати мовленнєві шаблони і фасилітатори, щоб подолати соціальну стриманість та замаскувати соціальну недорікуватість; другий — впадати в агресію; третій — знаходити прихисток у приватності і священних замкоподібних домівках, зачиняти двері, підіймати уявний міст і взагалі забути про соціалізацію. Дім, може, й справді служить нам заміною Батьківщини, але трохи не так буквально, я б радше сказала, що дім служить нам заміною соціальних навичок.