Спостерігаючи за англійцями

Підрозділ про сад за домом не лише показав славнозвісний Англіський Садочок не через призму рожевих окулярів, а ще й вкотре продемонстрував любов англійців до всього стриманого та простого і несприйняття показних крайнощів. Ще одне підтвердження того, що ми любимо поміркованість, тяжіємо до всього звичного, домашнього та добре знайомого. Національна спілка запобігання жорстокого ставлення до садків свідчить про те, що ми схильні дотримуватися неписаних соціальних правил та приписів, у нас розвинуте почуття обов’язку та відповідальності. І, нарешті, класові правила, два слова про ексцентричність та правило про іронічних гномів нагадують нам про непросту природу класової сегрегації і про складність правил, які відповідають за нашу ексцентричність. Ми з’ясували, що потамована ексцентричність, як-от іронічні гноми, може несподівано зрикошетити: нетрадиційні та відверто невідповідні смаки прийнятні тільки тоді, коли вони щирі та органічні, а не «поза» чи за вуха притягнута «манірність».

Тепер мені починають проглядатися певні патерни, які не лише потенційно укладуться в діаграму визначальних рис англійськості, а ще й перебувають у тісному взаємозв’язку. Я не велика експертка діаграм (якось я спробувала намалювати схему для одного соціологічного проекту, то вона скидалася на павутину, яку сплели павуки під ЛСД), але, якщо наступні розділи прояснять природу «граматичних» зв’язків між правилами англійськості, то, може, навіть мені вдасться зробити більш-менш впорядковану схему.

Правила в дорозі

Якщо дім — це те, що відлюдкуватим островітянам-англійцям заміняє соціальні навики, то як же бути, коли доводиться покидати фортецю і вибиратися за межі захисних мурів? Ящо коротко, то «не дуже добре». Ви й самі могли здогадатися. Та після більш як десятиліття включених спостережень на двірцях, в автобусах та просто на вулицях, я маю відповісти змістовніше і спробувати розшифрувати неписані поведінкові коди. Скорочено я називаю їх «дорожніми правилами», та насправді мені йдеться про усі види транспортних засобів — автомобілі, потяги, літаки, таксі, автобуси, велосипеди, мотоцикли і навіть пересування на своїх двох, а також — про всі аспекти пересування з точки А до точки Б.

Як вже зайшла мова про автомобілі, то я мушу сказати, що не вмію водити. Якось я навіть намагалася навчитися, та після декількох уроків ми з інструктором зійшлись на тому, що це не дуже добра ідея і я врятую чимало безневинних душ, якщо пересяду на громадський транспорт. Цей мій явний ґандж виявився справжнім благословенням для мене як антропологині. Я отримала змогу подовгу спостерігати за поведінкою англійців і проводити каверзні експерименти «в полі»: у потягах, автобусах, таксі; таксистам нікуди було від мене втікати, тож я розпитувала їх про дивацтва та звички пасажирів. А коли я таки їду в машині, — за кермом у цей час хтось із моїх багатостраждальних друзів чи родичів, — то маю чудову нагоду уважно поспостерігати за ними та іншими учасниками дорожнього руху.

Правила у громадському транспорті

Я почну нашу розмову із правил у громадському транспорті, адже вони наочно демонструють усі проблеми, з якими англійці зіткнуться, тільки-но ступлять крок за межі безпечної та затишної домівки.

Правило заперечення

Наш головний механізм виживання у громадському транспорті чимось схожий на те, що психологи називають «запереченням»: ми намагаємося всіляко обходити думку, що знаходимося посеред страхітливого натовпу незнайомців, всіляко оберігати свій приватний простір, вдаючи, що навколо нікого нема, та й, зрештою, що й нас тут теж нема. Згідно з правилом заперечення, ми маємо уникати розмов із незнайомцями, не дивитися їм у вічі чи будь-як інакше визнавати присутність людей навколо. Виняток — крайня необхідність. Водночас правило велить нам залишатися непомітними, не привертати до себе увагу і не пхати носа в чужі справи.

Англійці можуть роками їздити в транспорті (вранці і ввечері) з одними і тими ж пасажирами і ніколи й словом не перекинуться — це абсолютно звична, навіть нормальна практика. Повна нісенітниця, якщо подумати, але всі, з ким би я не говорила, підтверджують це правило. «З часом, — розповіла мені одна пасажирка, — коли ви бачите на платформі ту ж саму особу кожного ранку, може ще й сидите навпроти неї у вагоні потяга, то можете кивнути у знак привітання. Та це й все, далі цього не заходить». Я поцікавилася: «А скільки це “з часом”?» — і почула: «Ну, може, з рік чи десь так. Це залежить. Люди ж різні бувають — хтось більш товариський, хтось менш». На що я відповіла (роздумуючи, що вона вкладає у поняття «товариський»): «Та так», — і продовжила допитуватися: «Тож, напрочуд “товариська” особа може почати вітатися вже після декількох місяців ранкових поїздок?» — «Гм, та чи я знаю, мабуть, — сказала моя імформаторка не дуже впевнено, — та це було б якось так, гм, нахраписто, чи що. Мене б це трохи збентежило».