Спостерігаючи за англійцями

Класові правила привідкрили новий аспект класової зацикленості, який я називаю «проблемою класового пограниччя». Ми вже відзначали, що безпечніше обрати собі ексцентричну «фішку» не з сусіднього, пограничного класу, а з того, що знаходиться на протилежному щаблі соціальної драбини. Ми найбільше гордуємо тими, хто знаходиться рівно на один щабель нижче, — тож перспектива помилкової класифікації і пониження на один соціальний щабель видається особливо плачевною.

Правило «дошки пошани» ілюструє ще один вид типового для англійців лукавства і заразом повертає до теми гумору. Так, ми бачимо, як можна обійти правила скромності та надмірної серйозності, прикрившись гумором та дотепністю. Правило про «справжнє жахіття» вкотре нагадує, що англійці страшенно люблять скиглити. Проте це скигління є ще одним маніфестом правила скромності, яке впевнено претендує на статус ще однієї «визначальної риси» англійськості. Правило «справжнього жахіття» також є лукавим «прикриттям», яке дозволяє похизуватися, але так, щоб це не виглядало хвастощами.

Правила розмов про ремонт демонструють екстремальну версію універсального правила скромності, а саме — змагання, хто скомніший, які б я охарактеризувала як «а мій гірший!». Ритуал поштивої скромності і самовисміювання притаманний й іншим націям (одразу згадуються японці), та наші змагання у криворукості вирізняються важливою складовою — гумором. Недостатньо просто говорити зневажливо про недолугі ремонтні невдачі (так, скажімо, в Японії згідно з правилами етикету потрібно всіляко применшувати подарунок, який ви даруєте), це треба робити дотепно і жартівливо.

Правило «непрямого вихваляння» породило непорозуміння стосовно «стриманості» та ввічливості англійців. Наша ввічливість дуже англійська — її ні з чим не сплутаєш, вона прісна та млява. Навіть у спробі когось чи щось похвалити, похвала більше схожа на обережне — щоб нікого, бува, не образити і не засоромити — зауваження, а не на щирий вираз захвату. Тож цю стриманість, яку іноземці часто інтерпретують як холодність чи відстороненість, треба розуміти як потребу англійців відділяти чужих приятелів та знайомих, від своїх, товаришів та друзів. Справа не в тому, що англійці холодні і неспроможні на емоційність та відкритість, просто нам, на відміну від інших народів, бути відкритими серед малознайомих людей — важко. І через цю стриманість нам треба більше часу, щоб зблизитися з людьми і забути про зашореність. Замкнуте коло, яке, поміж інших клопотів, спричинилося до ще одного хронічного захворювання — надуживання словом «гарно»!

Правило про жахливого ріелтора демонструє не лише те, наскільки ідентичність англійця пов’язана з його домівкою, але також і те, як багато для нас важить гумор. Ріелтори — то навальна загроза ідентичності, тож ми їх нейтралізуємо улюбленим методом — висміюємо. Це взагалі універсальний метод боротьби з будь-якими незручностями — усюди у світі люди, які можуть потенційно нести загрозу усталеному порядку, зазнають висміювань. Особливо стратегія захисних жартів полюбилася англійцям — ніхто не використовує її так часто і завзято, як ми. Ми вдаємося до захисного гумору не лише перед лицем загрози і невідомого, ми ним прикриваємося при кожній незручній ситуації — від геть буденних клопотів до катастроф вселенського масштабу.

Правила саду (і того перед, і того, що за домом) підтвердили те, що англійці аж надто вже дбають про приватність. Правила, що стосуються садочка перед хатою, свідчать, знову таки, про соціальну зашореність та ввічливість: якщо «дім» дорівнює «я», то садок перед хатою — це «публічне я», тобто формальний та ретельно вибудуваний садово-парковий еквівалент до офіційної усмішки без емоцій.

Революційний акт — виставити посеред садка диван — апелює до вже відомих нам тем «впорядкованого безладу» та безрезультатного, але терапевтичного в соціальному плані скигління. Також «диванний виняток» пролив світло на ще одну, трохи позитивнішу рису англійськості, а саме — на суто англійську толерантність. Слід визнати, що толерантність до диванів та всіляких подібних дивацтв більше схожа на акт стоїцизму та вистражданого терпіння, а не відкритого всеприйняття, та про неї — хай навіть вона має форму пасивного бурчання — варто згадати і навіть похвалити. Можливо, саме завдяки терпимості до інших у нас порівняно непогані міжрасові стосунки в країні (наголошую на ключовому слові — «порівняно»: расова ситуація в Англії, як влучно зауважив Джеремі Паксман, «згрубша непогана» тільки в порівнянні з іншими, не такими толерантними, країнами).