Спостерігаючи за англійцями

Моя інформаторка — молода жінка, секретарка у лондонській PR-агенції — зовсім не скидалася на сором’язливу і боязку. Власне кажучи, я б навпаки назвала її товариською, жвавою і приязною. Я обрала для прикладу саме нашу з нею розмову, оскільки її відповіді дуже типові — майже усі пасажири, з якими мені довелося поспілкуватися, сказали, що навіть ледь помітний кивок служить потужним поштовхом до зближення. Більшість опитаних дуже обережно ставляться до зближення, адже, як пояснив ще один типовий пасажир: «Тільки почни вітатися з людьми — я маю на увазі кивати їм, — то й оком не встигнеш кліпнути, як вже й вітаєшся з ними “доброго ранку”, а потім, дивись, та й говорити про щось доведеться!». Я зауважила, що дехто з пасажирів оце своє небажання кивати на знак привітання чи вступати у візуальний контакт окреслює фразами на зразок «вершина айсберга» і «слизька доріжка» (візуальний контакт у громадських місцях ніколи не триває довше, ніж долю секунди, — якщо ви таки зустрілися поглядами з незнайомцем, то одразу відводьте очі, якщо ж ви затримаєте погляд хоча б на секундочку, то це можуть сприйняти за акт агресії або флірту).

Кожного інформатора чи інформаторку я запитувала, а що ж такого страхітливого у коротенькій дружній балачці з пасажиром? Моє питання сприймали як особливий вид тупізму. Вочевидь, суть проблеми полягає в тому, що, заговоривши раз, доведеться говорити знову й знову: якщо ви вже визнали, що особа існує, вже не вийде вдавати, що її нема. Відтак вам доведеться ґречно теревенити кожного дня. Скоріш за все у вас буде мало спільного, тому розмова не клеїтиметься і буде вкрай недолугою. Або ж, чого доброго, доведеться якось викручуватися і уникати новоявленого товариша, наприклад, стояти з іншого краю платформи і ховатися за кофі-корнером. Чи, чого доброго, навмисно сідати в інший вагон поїзда! А це також дуже неввічливо і загалом так само неприємно. Одне слово, не дорога, а суще жахіття, навіть уявити страшно!

Спершу я з цього підсміювалася, ясна річ, та після глибинного самоаналізу зрозуміла, що й сама уникаю контакту, і мені зовсім нема чим виправдати свою поведінку. Як я можу висміювати страхи пасажирів і ті елегантні спроби уникнути контактів у транспорті, якщо я застосовую ту ж тактику, щоб убезпечитись від небажаного спілкування впродовж одноразової півгодинної поїздки? А вони ж «попали» на роки щоденних поїздок. Вони мають рацію: навіть уявити страшно! Без сумніву, ніяких кивків мінімум з рік!

Я роблю відступ від типово англійської поведінки лише за умови «польових досліджень» — тоді я ставлю незручні питання і перевіряю гіпотези, а для цього мені потрібні піддослідні «об’єкти». Інші різновиди польових досліджень, як-от прості спостереження, цілком вписуються у стандарти англійського відлюдництва у транспорті. Як на те пішло, то записничок дослідника — це дієвий сигнал «стоп» для охочих побалакати. Проте, перш ніж братися до опитувань та експериментів, я маю взяти себе в руки і подолати страхи та перестороги. Проводячи опитування у громадському транспорті, мені доводиться переступати не лише свої перестороги, а й соціальні заборони пасажирів. У певному сенсі, усі мої польові інтерв’ю з пасажирами електричок — а також в автобусах, потягах, метро — також можна назвати експериментальним ламанням правил, адже, звертаючись до них, я автоматично порушувала правило заперечення. Однак, я намагалася мінімалізувати стрес (для обох сторін), де це можливо, і шукала порятунку у винятках з правила заперечення.

Винятки з правила заперечення

Загалом є три ситуації, в яких можна переступити через правило заперечення, визнати існування інших пасажирів і заговорити до них напряму.

Похибка на ввічливість

Перша ситуація — це «похибка на ввічливість», як я її називаю: коли не заговорити — це гірше, аніж заговорити, і цим порушити приватність. Як-от, коли ви випадково штурхнете когось і потрібно вибачитись; як хтось просить вас посунутися і каже «перепрошую»; як запитують, чи місце коло вас вільне; як питають, чи можна відчинити вікно. Проте, варто зауважити, що ці словесні акти ввічливості не вважаються приводом для подальшої розмови, це не прелюдія до товариської бесіди: коли ви вибачилися, як велить етикет, чи попросили про послугу, то зразу повертайтеся у режим заперечення. Похибка на ввічливість не дуже допомагає у процесі дослідження, хіба що годиться для визначення рівня переляку та роздратування, які виникають у пасажирів при найменшій спробі продовжити спілкування: якщо на мої ввічливі вибачення чи питання я чую суху односкладову відповідь або ця відповідь взагалі невербальна, а, скажімо, пасажир різко кивне мені, то я одразу знаю, що на роль потенційного піддослідного він ніяк не пасує.

Похибка заради інформації