Попри всі перелічені огріхи, більшість іноземців визнають, що здебільшого англійці — надзвичайно ввічливі водії. Власне, багатьох туристів дивує, навіть смішить, коли в газетах пишуть про «епідемію» небувалого «свавілля на дорогах». Один здивований турист, що з’їздив півсвіту, так і спитав: «Вони що, ніколи не були за кордоном? Вони хіба не розуміють, які тут ввічливі та помірковані водії? Особливо, якщо порівняти з водіями в інших країнах світу». А ще один сказав: «І це ви називаєте “свавіллям на дорогах”? Якщо хочете побачити свавілля, то їдьте до Америки, Франції чи Греції! Чорт, та куди завгодно, тільки не до Англії! Те, що ви звете “свавіллям на дорогах”, — це просто ідеальний дорожній рух!» «Це так по-англійськи, — сказав мені якось друг-іммігрант, проникливий англофіл. — Всього декілька аварій, де парі водіїв урвався терпець і вони відлупили одне одного, а ви вже й роздули трагедію всенародного масштабу — ой, ой, новий недуг підкосив країну, небезпечно покидати домівки, жорстокі маніяки розгулюють вулицями… Та це смішно. Англійці — найправильніші та найввічливіші водії у всьому світі. Та ви все одно зчиняєте ґвалт на рівному місці, буцімто країна занепадає і розвалюється».
І він має рацію. Англійці таки справді страждають на певний синдром «ностальгії за старими добрими часами». Ми переконані, що навколо тотальна «зрада»: країна от-от зійде на пси, що все не так, як колись, що шляхетне серце Англії, наші символи (такі як паб, черга, спортивний дух, монархія, ґречність) занепали або у процесі занепаду.
Вся правда про «свавілля на дорогах» криється в тому, що люди — це такі тварини із загостреним територіальним інстинктом, а автомобіль — наш «дім на колесах» — це особливий вид території. Тож захисні реакції загострюються, коли ми відчуваємо, що нашій території щось чи хтось загрожує. Однак, так зване «свавілля на дорогах» — це універсальний феномен, і, як це не дивно, в Англії, попри сенсаційні заголовки у пресі, «зрада» поширена значно менше і виявлена значно м’якше, аніж в інших країнах світу.
Я не дуже охоче вихваляю англійців і завжди обережно додаю з десяток несміливих «але», адже, як показує досвід, оди англійцям — опубліковані чи сказані десь у приватній розмові — незмінно провокують набагато більше суперечок та спростувань, аніж критичні зауваження на адресу англійців. Коли я критикую або ж навіть відверто ганьблю ті чи інші аспекти англійської культури та поведінки, усі журно підтакують, іноді як аргументи навіть наводять приклади з власного досвіду. Вихваляння, хай і несміливі та скупі, завжди викликають несприйняття: мені кажуть, що я дивлюся на світ крізь рожеві окуляри, і невпинно бомбардують контраргументами. Усі норовлять розповісти історію з життя або навести статистичні дані, які спростовують мої припущення і доводять, що англійці просто нестерпні і дуже неприємні.[50]
Частково це пояснюється тим, що соціологи, на думку загалу, мали б вивчати проблеми (девіації, дисфункції, аномалії, збої та інші страхітливі речі, що закінчуються на — ), а я, вивчаючи усілякі позитивні речі, не дотримуюся неписаного професійного правила. Дуже дивно, чому лише непатріотично налаштовані англійці опонують моїм позитивним висновкам про націю. Іноземні журналісти, яким я даю інтерв’ю, або ж туристи, гості та іммігранти, з якими я просто балакаю, навпаки, тішаться, коли я кажу, що англійці таки мають гарні, а то й варті усілякого захоплення, риси характеру. Самі ж англійці, здається, просто неспроможні змиритися з цим фактом: найменший натяк на комплімент викликає скептичне і бурхливе заперечення. На превеликий жаль, я не можу затаїти відкриття на догоду буркотливим песимістам із занепадницькими настроями — їм доведеться таки ковтнути ложку справедливої похвали.
Правила ґречності