Спостерігаючи за англійцями

Виокремити та проаналізувати кодекс поведінки на роботі — це масштабне і надзвичайно складне завдання. Настільки бентежне, що більшість недавніх досліджень на тему англійськості або просто ігнорують тему роботи, або ж згадують її побіжно. Як на мене, цей пласт англійського життя залишився поза увагою дослідників зовсім не тому, що він нецікавий та неважливий, а тому, що він занадто складний. І, можливо, моя спроба хоча б надколупнути цю глибу занадто самовпевнена. Мій особистий досвід у світі англійської праці та бізнесу дуже нетиповий, адже майже уся моя трудова біографія зводиться до невеличкого, але амбітного, незалежного Дослідницького центру соціологічних проблем (ДЦСП), який очолюють двоє начисто позбавлених бізнесової жилки соціологів — я і д-р Пітер Марш, соціопсихолог. Дослідницький центр, може, і не є типовим робочим місцем, але саме завдяки нашій роботі ми побували в різноманітних і доволі показових осередках праці (і в Англії, і в інших країнах, що робить наше дослідження порівняльним). Працюючи над дослідженням, я розмовляла з багатьма іноземцями, і майже всі вони не розуміли і дуже дивувалися нашому ставленню до роботи, а особливо — поведінці на роботі. Вони не могли сформулювати чітко в чому «проблема», але добре розуміли, що щось тут не так. Певною мірою, суть бентеги респондентів криється у культурному бекграунді: вихідці із Середземномор’я, Латинської Америки, країн Карибського басейну та з деяких африканських країн мають англійців за строгих послідовників протестантської культури праці; індійці, пакистанці, японці та вихідці з Північної Європи вважають нас безвідповідальними ледацюгами (азіати та японці, зазвичай, висловлюються не так гостро, але суть та сама; німці, шведи та швейцарці ріжуть правду в очі).

Деякі протиріччя, одначе, зумовлені виключно характером англійців: люди — одні і ті ж — захоплюються винахідливістю та новаторством, водночас їх коробить від затхлого, круторогого традиціоналізму. Американці, що мали би бути нашими найближчими родичами по культурі, найбільше дивуються і розгублюються (не кажучи вже, як вони дратуються), коли заходить мова про аномалії та дивацтва англійців у ставленні до роботи. Частково, мабуть, справа в тому, що вони мають завищені очікування щодо взаєморозуміння та співпраці, а відтак, опинившись у «чужинському» культурному просторі, почуваються непевно і розгублено. Зрештою, робота по-англійськи бентежить навіть самих англійців. У підручнику «Британська культурна ідентичність» автори пишуть, що «британці здебільшого ставляться до роботи як до бігової доріжки — звідти хочеться якомога швидше втекти», а вже через сторінку — що «в Британії строго дотримуються норм трудової етики». Мало того, що зовсім не зрозуміло, про яку країну чи країни йде мова, так ще й очевидно, що ці протиріччя символізують цілий клубок заплутаних і суперечливих понять в англійській культурі праці — вони до того ж «локальні» і доволі відокремлені від загального культурного тла, в межах якого їх завжди розглядають. Зараз я візьмусь за цей клубок і спробую розплутати.

Правила плутанини

Філіп Доде, французький письменник, писав, що «континентальним європейцям невтямки, як англійці ставляться до роботи. Здається, вони не бачать в ній ані нестерпного тягаря долі, ані пут священного обов’язку». Інакше кажучи, наше ставлення до праці не вкладається ані в матрицю католицького фаталізму, ані в модель робочої етики протестантів. В європейських країнах панує один із цих двох підходів, але не в нас. Ми знаходимося десь посередині між тими крайнощами — типово по-англійськи обираємо компроміс та поміркованість. Ну або ж типово англійську плутанину — це як подивитися. Та це не просто яка-будь плутанина — це впорядкована плутанина, і ось її основоположні засади:

• ми ставимося до роботи серйозно, але не занадто;

• ми віримо, що робота — це обов’язок, але не так, щоб аж «священний», а ще ми віримо, що робота — це недоладна незручність, зумовлена житейською необхідністю, а не якась містична «доля»;

• ми постійно скиглимо і скаржимося на роботу, але поза тим пишаємося стоїцизмом, коли робота «зроблена» і ми «доклали всіх зусиль»;

• ми обурено засуджуємо нероб — включно з другорядними членами королівської родини на верхівці соціальної драбини та позірних «гольтіпак» на самому соціальному дні. Але це радше тому, що ми майже благоговійно віримо у «справедливість», а не у святість роботи як такої (нероб ми сприймаємо як тих, кому вдалося «вийти сухим із води», у той час як решта, яка б теж хотіла байдикувати, змушена працювати, а це нечесно);

• ми часто запевняємо, що радо б не працювали, та наше особистісне та соціальне «я» дуже тісно пов’язане з роботою (ми або просто «ходимо на роботу», щоб принести в дім зарплатню, або ж — якщо робота престижна чи навдивовижу цікава — заради статусу та визнання);

• ми вважаємо тему грошей огидною, і в нашій культурі досі побутує зневажливе ставлення до «торгівлі» та «бізнесу», що дуже ускладнює сам «бізнес»;