Спостерігаючи за англійцями

• у нас є залишкові елементи «культурного дилетантизму», через які ми інстинктивно не довіряємо «професіоналізму» та бізнесовій продуктивності, а це, знову ж таки, може стати на заваді професійному та діловому веденню справ;

• врешті-решт на робоче місце ми беремо зі собою усі звичні англійські правила — гумору, неоковирності, стриманості, приватності, скромності, нарікання, ґречності, справедливості та ін. Більшість з них теж погано уживається з продуктивною та ефективною роботою;

• та ми якось виплутуємося, незважаючи на всю цю каламуть, і навіть іноді досить непогано робимо свою роботу.

Ось на цих принципах ґрунтуються та висновуються правила поведінки на роботі.

Правила гумору

Досить провести хоча б день на роботі — будь це вуличний ярмарок чи комерційний банк, — і ви неодмінно зауважите, що найяскравішою рисою робочого життя англійців є гумористичний підтекст. Не подумайте, що всі робітники і бізнесмени в Англії тільки тим і займаються, що жартики жартують і розповідають анекдоти, ми — не радісні і сміхотливі «веселуни», о ні. Я маю на увазі більш вигадливий гумор, який є невід’ємним атрибутом чи не усіх соціальних інтервенцій у колі англійців: дотепи, іронію, кпини, дружнє глузування, дражнилки, висміювання помпезності.

Власне, у першому реченні я прибрехала: якщо ви англієць або англійка, то можете за цілий день в робочому середовищі не зауважити навіть натяку на гумор. Та так, либонь, у вас кожного дня. Навіть зараз, коли я змусила вас задуматись, вам буде непросто «відсторонитись» і таки розгледіти той гумор — настільки він звичний, настільки невід’ємний від робочого процесу. А от іноземцям він одразу впадає в око. Радше не сам гумор, а щось таке, що й не одразу ідентифікуєш як гумор, щось таке, що годі одразу збагнути. За розмовами з іммігрантами та інформаторами-іноземцями я з’ясувала, що саме англійське почуття гумору — у всіх розмаїттях форм — було причиною непорозумінь та халеп на роботі. Певною мірою усі неписані правила англійського гумору спричинилися до цих непорозумінь, але правило «Як важливо не бути надто серйозними» та правило іронії — ось справжні камені спотикання.

Правило «Як важливо не бути надто серйозним»

Іноземці не завжди розуміють і не завжди спроможні оцінити, як тонко ми відчуваємо різницю між поважним та пихатим, між щирим та ревним. Вони, на відміну від англійців, поблажливіші у розмежуваннях цих понять. Деінде надмірна серйозність — це хиба, але далеко не гріх. Трішки попишатися і повеличатися у робочому середовищі чи під час обговорення важливих справ — терпимо, навіть очікувано. А от в Англії полум’яних сладкоспівців і пафосних златоустів немилосердно висміюють — як не в очі, так поза спинами. Звісно, що в нас теж такі є — і чим вищий соціальний статус, тим менше вони усвідомлюють свої помилки. Загалом англійці підсвідомо дотримуються табу на надмірну полум’яність і зазвичай не переступають невидимих меж.

Правило «Як важливо не бути надто серйозним» є визначальним у нашому ставленні до роботи. Я вже згадувала про перший «засадничий принцип» — стався до роботи серйозно, але не занадто. Якщо у вас цікава робота, то можна нею і позахоплюватися — аж навіть до стану «помірний трудоголізм». Якщо ж ви страждаєте на непоміркований трудоголізм або ж занадто полум’яно беретеся за нецікаву роботу, то це виглядатиме «печально» і пафосно, вам можуть порадити «почати нарешті жити». Робота ж не для того, щоб нею жити!

Ми починаємо тренувати навик «не бути надто серйозними» з раннього віку — у школярів є неписане правило, яке забороняє надмірний ентузіазм до навчання. У певних школах дозволено ретельно готуватися до іспитів, але при цьому треба нити і нізащо не признаватися, що процес навчання вам до вподоби. Навіть у найсерйозніших академічних закладах надмірна заповзятість до навчання у «зубрилок» та вчительських улюбленців, — яких усі називають «гіками», «нердами», «заучками» та «ботанами» — не вітається і всіляко висміюється. Учні, яким подобається навчання, або вони особливо захоплюються певним предметом, або ж пишаються успіхами у навчанні, мають старанно приховувати заповзятість під маскою удаваної нудьги та цинічної байдужості.

Англійцям часто закидають, що вони буцімто антиінтелектуали. Можливо, в цьому і є зерно правди, та я певна, що тут закралося невеличке непорозуміння: те, що може скидатися на нелюбов до науки, скоріш за все є симбіозом антисерйозності та антивихвалянь. Нас не дратують кебетливі та розумні люди — принаймні поки вони не пишаються вченістю, не повчають нас, не читають казання, не хизуються і не величаються. Якщо особа виказує ознаки перелічених недугів (і, на жаль, це доволі-таки поширене явище в колі інтелектуалів), то англійці традиційно кидають цинічну фразочку: «Ой, та годі тобі вже!».