Ми, англійці, як вже притисне, теж можемо співати собі хвалу; ми можемо що є сил, з небаченим ентузіазмом, прославляти свій товар чи послуги, які надаємо. Правила антивихваляння та антиврочистості, однак, роблять цей процес для більшості з нас навдивовижу бентежним, і ми, з того всього, не дуже переконливі. Проблема стосується не лише вищих ешелонів суспільства — як я з’ясувала, працівники, що знаходяться на найнижчих щаблях, так само болісно та скептично ставляться до самовихваляння, як їхні освічені побратими з верхів та середини середнього класу.
Правило ввічливого зволікання
Правила знайомств на робочому місці дозволяють уникати неоковирних ситуацій, які зазвичай виникають внаслідок правила «Не називай свого імені» та дилеми рукостискання, та на тому всі рятівні формальності завершуються і покладають початок потенційним незручностям.
Почнемо з того, що по закінченню привітань та знайомства завжди настає незручний момент — такий на п’ять — десять хвилин, здебільшого, але він може затягнутися і до двадцяти — коли обидві чи всього одна зі сторін відчувають, що взятися «до справи» було б неввічливо, і всі продовжують вдавати, що зібралися задля дружніх посиденьок. Ми ввічливо зволікаємо і говоримо про погоду, розпитуємо одне одного про подорожі, жартома, як заведено, і трохи недоладно скиглимо про транспортний колапс, ґречно вихваляємо навігаційні навики господаря і зневажливо висміюємо свій топографічний кретинізм, а у проміжках — метушимося над кавою та чаєм. Метушня навколо напоїв доповнюється повним комплектом «прошу» та «дякую» — гості вдячно бурмочуть, а господар кепкує сам із себе, принагідно перепрошуючи. І так без кінця-краю.
Мені завжди важко опанувати себе під час ритуалу «ввічливого зволікання» — це все нагадує тваринок з документальних фільмів про природу: усіх цих пташок та звіряток, які поводяться «невідповідно до ситуації», наприклад, вертяться туди-сюди, нервово дзьобають землю, чистять хутро чи пір’ячко під час сварок за територію чи під час відвойовування самички. У ворожій, напруженій ситуації тварини часто вдаються до «невідповідної поведінки» — це такий механізм подолання стресу. Те саме роблять англійці на бізнесових зустрічах: сам діловий процес нас дратує і бентежить, тож ми шукаємо розради і намагаємося відтягнути неминуче, вдаючись до невинних маленьких ритуалів.
І горе тому, хто наважиться перервати наше терапевтичне дзьобання та квокання. Один бізнесмен з Канади якось скаржився: «Як шкода, що ніхто мене не попередив. Недавно в мене була зустріч, і десь із півгодини всі ніяково говорили про погоду та жартували про М25. Та й я запропонував вже взятися до контракту, а вони так глянули на мене, ніби я перднув! Ну, як можна бути таким ціпом?». Ще один бізнесмен розповів, що коли він їздив у справах до Японії, його запросили на чайну церемонію, а там «
Табу на розмови про гроші
«Але
Гарне питання. Та, боюсь, раціональної відповіді нема. Частково англійці знічуються і ніяковіють під час «бізнесових справ» тому, що мають глибинну, хоч й в корені ірраціональну, огиду до розмов про гроші. А рано чи пізно на зустрічі таки зайде мова про гроші. Інші аспекти ділових розмов здебільшого не спричиняють нам незручностей, принаймні наскільки це можливо з усіма нашими соціальними заборонами. Поки не треба вихвалятися і виявляти надмірне заповзяття, ми, відносно радісно, обговорюватимемо деталі та перспективи проекту чи товару, а заразом й усі прагматичні аспекти бізнесу, як-от що, коли, ким і як має бути зроблено. Та коли приходить час на те, що ми звемо «мерзенна тема грошей», ми якось одразу знічуємось і втрачаємо дар мови. Дехто прикривається жартиками, дехто — переходить на рішучий, нахрапистий, навіть агресивний тон; хтось тривожиться і поспішає; хтось стає аж занадто улесливим і постійно перепрошує або ж, навпаки, наїжачується і обороняється. Дуже зрідка зустрінеться англієць, здатен невимушено говорити про гроші. Дехто буває навіть різким і грубим, та це, скоріш за все, симптом соціальної недужості, на зразок нервового хіхікання та присоромленого вигляду.